Роберт Харріс - Lustrum

– Та ні, дійсно, не можу я говорити про справу, яку слухатиму в якості судді.

– Зізнайся, всі ці звинувачення мають на меті одне – завдати Сенату якомога більш болючого удару.

– З усіма своїми питаннями ти мав би звертатися до Лабінія.

– А я звертаюся з ними до тебе.

– Ну добре, якщо ти вже так наполягаєш. Я би назвав це нагадуванням для Сенату, що якщо він продовжуватиме принижувати гідність мешканців, вбивати їх представників, то за вбитих настане помста, хай би скільки часу для цього не було потрібно.

– Ти серйозно вважаєш, що чиюсь гідність можна захистити, знущаючись з безпорадного старця? Я щойно бачив Рабірія. Він вже нічого не тямить – надто вже старий. Не розуміє навіть, що відбувається навколо.

– Ну якщо він нічого не тямить, то з нього і знущатися неможливо.

– Послухай, любий Гаю, ми вже багато років дружимо, – сказав Цицерон вже іншим тоном після довгої паузи (на мій погляд, це було серйозне перебільшення). – Дозволь дати тобі дружню пораду, як від старшого брата молодшому. У тебе попереду блискуча кар’єра. Ти молодий…

– Не такий вже й молодий. Я зараз на три роки старший, ніж був Александр Македонський, коли він помер.

Цицерон ввічливо засміявся – він подумав, що Цезар жартує.

– Ти молодий. І в тебе дуже гарна репутація, – продовжив він. – Навіщо ставити її під загрозу такою конфронтацією. Справа Рабірія не тільки налаштує людей проти Сенату, але його смерть стане плямою на твоїй репутації. Може, сьогодні це й сподобається натовпу, але завтра всі розумні люди від тебе відвернуться.

– Ну що ж, я готовий на ризик.

– Ти розумієш, що я як консул буду зобов’язаний його захищати?

– Це стане твоєю роковою помилкою, Марку… Якщо ти дозволиш, я теж відповім тобі, як другові: подумай про те, які сили виступлять проти тебе. Нас підтримує народ, трибуни та половина преторів. Навіть Антоній Гібрида, твій колега консул – на нашому боці. І хто лишиться з тобою? Патриції? Але ж вони тебе зневажають – і викинуть тебе тієї ж миті, коли ти станеш їм не потрібен. На мій погляд, ти маєш лише один вихід.

– Це який?

– Приєднуйся до нас.

– Он воно що, – Цицерон мав звичку торкатися рукою підборіддя, коли про щось розмірковував. Якийсь час він не зводив погляду з Цезаря. – І що ж ти під цим маєш на увазі?

– Ти маєш підтримати наш закон.

– І що натомість?

– Я та мій кузен зможемо знайти в своїх серцях бажання зглянутися над бідолашним Рабірієм, з огляду на те, в якому він перебуває стані. – Цезар посміхнувся своїми тонкими губами, але не відводив погляду своїх темних очей від Цицерона. – Що ти на це скажеш?

Перш ніж хазяїн встиг відповісти, до будинку повернулася дружина Цезаря. Подейкували, що він одружився з цією жінкою, яку звали Помпея, лише під впливом переконань своєї матері – через ті зв’язки, які Помпея мала в Сенаті. Та те, що я побачив в той день, дало мені зрозуміти, що ця жінка мала й простіші, «очевидніші» переваги. Вона була істотно молодшою за свого чоловіка, їй було близько двадцяти років, її щоки та шия зашарілися на холодному повітрі – і від цього великі сірі очі блищали сильніше. Вона обійняла свого чоловіка, всім тілом притискаючись до нього, наче кішка. А потім накинулася на Цицерона, почала вихваляти його промови та стверджувати, що навіть прочитала збірку його віршів. Мені спало на думку, що вона п’яна. Цезар дивився на неї здивовано.

– Тебе хотіла бачити мама, – сказав він їй, і вона надула губи, наче дитина. Тоді Цезар скомандував: – Ну ж бо, йди! І не роби кислого обличчя. Ти ж добре її знаєш, – і він похлопав її по сідницях, підштовхуючи в правильному напрямку.

– Стільки жінок, Цезар, – сухо зауважив Цицерон, – звідки ще очікувати на їхню появу?

– Я боюся, що в тебе може скластися неправильне враження про мене, – розсміявся Цезар.

– Моє враження про тебе зовсім не змінилося, повір мені.

– То як, ми домовилися?

– Все залежить від того, яким буде твій закон. Досі ми лише чули передвиборчу агітацію на кшталт «Землю – безземельним!», «Їжу – голодним!» Мені потрібні подробиці. А також деякі поступки.

Цезар не відповів. Його обличчя нічого не виражало. За якийсь час мовчання настільки затяглося, що стало незручним. Цицерон зітхнув та повернувся до мене.

– Сутеніє, – сказав він. – Нам час іти.

– Так швидко? І ви нічого не вип’єте? Дозвольте вас провести, – Цезар говорив з усією можливою люб’язністю – його манери завжди були бездоганними, навіть коли він засуджував когось на смерть.