Роберт Харріс - Lustrum

– Тридцять шість, – поправив Катулл.

– Катулл точно знає, – додав Ізаурик. – Бо він там був. Так само, як і я.

– Сатурній! Але й негідник був! Його вбивство – не злочин, а добра справа! – Катулл так виплюнув це ім’я, ніби воно було отрутою, що потрапила йому до рота, і вперив погляд кудись удалечінь, ніби розглядав на стіні храму фреску «Вбивство Сатурнія в будівлі Сенату». – Я бачу його так само виразно, як і тебе, Цицерон. Трибун-популяр в найгіршому сенсі цього слова. Він убив нашого кандидата на посаду консула – і Сенат проголосив його ворогом народу. Після цього від нього навіть плебс відвернувся. Та перш ніж ми змогли його схопити, він з частиною своєї банди забарикадувався на Капітолії. Тоді ми перекрили постачання води. Це була твоя ідея, Ватій.

– Точно, – від спогадів очі старого генерала заблищали. – Вже тоді я добре знав, як треба вести облогу.

– Звісно ж, за декілька днів вони здалися, і до суду їх замкнули в будівлі Сенату. Та ми боялися, що їм знов вдасться втекти, тому залізли на дах і почали закидати їх шматками черепиці. Їм не було де сховатися. Вони бігали туди-сюди й верещали, як щури в канаві. Коли Сатурній припинив ворушитися, його вже майже неможливо було впізнати.

– І що ж, Рабірій разом з вами був там, на даху? – спитав Цицерон. Я підняв очі від записів та подивився на старого – його порожні очі та тремтяча голова не давали повірити, що він міг брати участь у такій розправі.

– Звісно ж, він там був, – підтвердив Ізаурик. – Нас було людей тридцять. Так, це були славні часи, – він стиснув пальці в ґулястий кулак, – ми були сповнені життєвих соків!

– Найголовніше, – стомлено промовив Гортензій, який був молодший за всіх своїх компаньйонів і, вочевидь, втомився вже раз-у-раз слухати ті самі історії, – найголовніше не те, чи Рабірій там був, чи ні, а те, в чому його звинувачують.

– І в чому ж? В убивстві?

– Perduellio.

Мушу визнати, я ніколи раніше не чув цього слова, і Цицерону довелося продиктувати його мені по буквах. – «Perduellio, – пояснив він, – так у давнину називали державну зраду.

– Але навіщо застосовувати такий давній закон? Чому б не звинуватити його в простій зраді – і на тому кінець? – спитав хазяїн, повертаючись до Гортензія.

– Тому що зрада карається вигнанням, а за perduellio засуджують на смерть, при чому не через повішення. Якщо Рабірія визнають винним, його розіпнуть на хресті.

– Де я? – знов дав про себе знати Рабірій, вскочивши на ноги. – Що це за місце?

– Заспокойся, Гаю. Ми твої друзі, – Катулл натиснув йому на плече та всадив назад у крісло.

– Але жоден суд не визнає його винним, – м’яко заперечив Цицерон. – Він, бідолашний, вже давно не сповна розуму.

– Справи про perduellio не розглядаються присяжними. У цьому-то і є найбільша хитрість. Такі справи розглядають двоє суддів, яких для цього спеціально призначають.

– А хто призначає?

– Новий міський претор – Лентул Сура.

Обличчя Цицерона скривилося, коли він почув це ім’я. Сура був колишнім консулом. Це була людина, сповнена величезних амбіцій та безмежної дурості. В політиці ці риси дуже часто невіддільні одна від одної.

– І кого ж ця Спляча Голова призначила суддями? Вже відомо?

– Один з них – Цезар. А другий – теж Цезар.

– Що?

– Цю справу слухатимуть Гай Юлій Цезар та його двоюрідний брат Луцій.

– Так за всім стоїть Цезар?

– Тому вердикт очевидний.

– Але ж має бути можливість подати апеляцію. Громадянина Риму не може бути страчено без справедливого суду, – вкрай збуджено заявив Цицерон.

– Звісно, так і є, – прикро відзначив Гортензій. – Якщо Рабірія визнають винним, він матиме право на апеляцію. Та проблема в тому, що апелювати він матиме не до суду, а до всіх мешканців міста, які зберуться на Марсовому полі.

– Оце буде видовище! – втрутився Катулл. – Ви собі тільки уявіть: натовп судить римського сенатора. Та вони його ніколи в житті не виправдають, це ж позбавить їх основної розваги.

– Це означатиме початок громадянської війни, – без будь-яких емоцій заявив Ізаурик. – Бо ми такого не стерпимо. Ти чуєш мене, Цицероне?

– Так, я чую тебе, – сказав він, очима пробігаючи документ. – А хто з трибунів виступив із звинуваченням?.. Лабіній, – він сам відповів на своє питання, коли прочитав підпис. – Це людина Помпея. Він зазвичай не вплутується в такі чвари. То який тут інтерес Лабінія?

– Його дядько буцімто був убитий разом з Сатурнієм, – з відразою промовив Гортензій. – І честь його сім’ї потребує помсти. Але все це повна маячня. Все це затіяно для того, аби Цезар зі своєю бандою мав привід напасти на Сенат.