Роберт Харріс - Lustrum

Певно, найбільшим даром Провидіння людям є те, що ми не знаємо свого майбутнього. Уявіть собі, якби ми заздалегідь знали, до чого призведуть наші плани та сподівання, або якби ми могли передбачити, яка смерть нас спіткає – яким страшним стало б наше життя! Та натомість ми, наче тварини, безтурботно проживаємо день за днем. Та всьому настає кінець, рано чи пізно. Люди, суспільні лади, цілі цивілізації – ніщо не здатне сховатися від цього всесильного закону. Всьому, що існує під зорями, присуджено зникнути. І навіть найміцніша скеля з часом перетвориться на пил. Вічні лише рукописи.

Саме тому я, маючи сподівання, що зможу виконати свою задачу до того, як обірветься мій земний шлях, беруся розказати вам про неймовірні події, що сталися протягом року консульства Цицерона, а також про події, які мали місце протягом чотирьох років після його завершення – тобто про все, що сталося протягом строку, який ми, смертні, називаємо люструм та який є не більш ніж миттю для богів.

Наступного дня, напередодні інавгурації, засніжило – такий сильний снігопад, який зазвичай можна побачити лише в горах. Він вкрив храми Капітолію в білий м’який мармур, а місто накрив білим покривалом в руку завтовшки. Я ніколи не чув про таке раніше і, зважаючи на мій вік, мабуть, більше й не почую. Сніг у Римі? Нема сумніву, що це був знак. Та який знак?

Цицерон розташувався в своєму кабінеті біля вогнища з розжареним вугіллям і продовжував роботу над своєю промовою. Він не вірив у знамення, та, коли я забіг до кабінету та розказав йому про сніг, він лише знизав плечима: «І що ж це означає?» А коли я несміливо почав висувати аргумент стоїків на захист віщувань – якщо боги існують, то вони мають піклуватися про людей; якщо вони піклуються про людей, то мають повідомляти їх про свою волю, – Цицерон різко перервав мене та зі сміхом промовив:

– Ну, безсмертні боги зі всією свою могутністю могли б знайти якийсь більш надійний спосіб повідомляти нас про свою волю, ніж сніг. Чому б не надіслати нам листа? – Він похитав головою та відвернувся до столу, а потім кашлянув та додав: – Насправді, Тіроне, повертайся до своїх обов’язків та подбай про те, аби мене більше не турбували.

Присоромлений, я вийшов та пішов перевірити, як іде підготовка до інавгураційної процесії. Потім я зайнявся поштою сенатора. На той час я був його секретарем вже протягом шістнадцяти років, і для мене не було таємниць ані в його публічному житті, ані в особистому. В ті дні я зазвичай працював за розкладним столиком, який ставився біля входу до кабінету хазяїна, – тут я міг зупиняти непроханих гостей, а також чув, коли він мене кликав. Звідси ж я чув і ранкові звуки цього будинку: в їдальні Теренція дорікала покоївкам, що обрані ними зимові квіти не відповідають високому статусу її чоловіка; одночасно з цим вона лаялася на кухаря за якість вечірнього меню. Маленький Марк, якому було трохи більше двох років, тупав за нею повсюди на своїх нетвердих ніжках і весело кричав, радіючи тому, що випав сніг. Чарівна Туллія, якій було вже тринадцять років і яка восени мала одружуватися, зубрила зі своїм вчителем грецький гекзаметр.

Роботи було настільки багато, що знов вийти надвір я зміг лише опівдні. Попри такий час, вулиця була майже порожньою. Місто здавалося мовчазним та зловісним – воно було порожнім, наче опівночі. Небо було блідим, сніжити перестало, й мороз зробив зі снігу, що лежав на поверхні землі, білу хрустку корку. І навіть зараз – така вже річ людська пам’ять – я пам’ятаю свої відчуття, коли я своїм взуттям ламав ту корку. Я вдихнув востаннє морозне повітря і розвернувся, аби піти назад у тепло, аж раптом почув у тиші віддалені звуки батога та людські стогони. За декілька секунд з-за рогу з’явилися чотири раби в уніформі, на руках у яких гойдалися носилки. Наглядач, який біг поруч, махнув батогом в мій бік.

– Гей, ти! – закричав він. – Це будинок Цицерона?

Коли я відповів, що це дійсно так і є, він крикнув комусь через плече: «Знайшли» – і вдарив найближчого до себе раба з такою силою, що той, бідолашний, ледь не рухнув додолу. Наглядачу доводилося високо піднімати ноги, аби йти по снігу, – і саме такою ходою він наблизився до мене. Потім з’явилися другі носилки, за ними треті і зрештою четверті. Вони вишукувалися в шеренгу перед будинком, і тієї миті, коли носилки було опущено на землю, носії попадали в сніг, повисаючи на ручках, як змучені веслярі повисають на своїх веслах. Це видовище мені було геть не до душі.