Роберт Харріс - Lustrum

– Саме так, – сказав Октавій. – З усього видно, вбивці хотіли дослідити його нутрощі. Це – жертвоприношення, людське жертвоприношення.

Від таких слів, промовлених у цьому холодному й темному місці, на голові в мене волосся стало дибки, і я відчув поруч з собою присутність Зла – майже відчутного на дотик і потужного, наче блискавка.

– А ти знаєш в місті якісь культи, які займаються такою гидотою?

– Жодного. Звісно ж, в місті є галли – подейкують, що вони таке роблять. Та їх зараз тут небагато, а ті, що є, – поводяться цілком пристойно.

– А жертва хто? Хтось заявляв про зникнення?

– Це одна з причин, чому я тебе викликав, – сказав Октавій і перевернув тіло на живіт. – От бачиш, прямо над куприком маленьке татуювання – набиті ініціали власника. Ті, хто виловив тіло, не звернули, вочевидь, уваги. «С. Ant. М. f. С. n.» – Гай Антоній, син Марка, онук Гая. Тобі добре відома ця сім’я. Він був рабом твого колеги, консула Антонія Гібриди.

Октавій підвівся та витер руки о парусину, потім недбало накрив тканиною тіло і спитав:

– Що ти збираєшся робити?

Цицерон, ніби зачарований, вперився поглядом у скорбний згорток на підлозі.

– Хто ще про це знає?

– Ніхто.

– Гібрида?

– Ні.

– А натовп там надворі?

– Там лише ходять чутки, що сталося ніби якесь ритуальне вбивство. Ти, як ніхто, знаєш, що таке натовп. Кажуть, що це погане знамення напередодні твого консульства.

– Може, вони й мають рацію.

– Тяжка ця зима. Було б непогано, аби вони заспокоїлися. Треба, мабуть, надіслати звістку до Колегії жерців – аби хтось із них прийшов і провів обряд очищення.

– Ні-ні, – швидко відповів Цицерон, відводячи погляд від трупа, – ніяких жерців. Вони все зроблять тільки гірше.

– Тоді що нам робити?

– Нікому більше не кажіть. Останки спаліть якнайшвидше. Тіло нікому не показуйте. Всім, хто його вже бачив, забороніть про це говорити під страхом ув’язнення.

– А натовп?

– Займіться тілом. Натовп я візьму на себе.

Октавій знизав плечима.

– Як забажаєш, – голос його був байдужим. Це був передостанній день його служби – і я думаю, він був радий, що ця проблема його більше не обходила.

Цицерон підійшов до дверей і декілька разів глибоко вдихнув – і обличчя його стало не таким блідим. Тоді я побачив, як і безліч разів до того, як він розправив плечі й надав обличчю вираз упевненості. Він переступив поріг і заліз на груду колод, аби звернутися до натовпу.

– Римський народе! Я мав нагоду пересвідчитися, що ті похмурі чутки, що ходять містом, не відповідають дійсності! – На такому різкому вітрі йому доводилося кричати, аби люди його почули. – Розходьтеся по своїх домівках та насолоджуйтеся святом.

– Але ж я бачив труп! – прокричав якийсь чоловік. – Це людське жертвоприношення, вони навели порчу на республіку!

Інші підхоплювали цей крик:

– Місту пороблено! Ваше консульство прокляте! Приведіть жерців!

Цицерон підняв руки та сказав:

– Так, труп у жахливому стані. А ви на що очікували? Бідолашний провів довгий час у воді. Риби голодні. Шукають їжу всюди, де можуть її знайти. Ви правда хочете, аби я привів жерців? І що вони мають зробити? Поробити порчу рибі? Чи, може, її благословити? – Декілька людей засміялися. – Відколи римляни почали лякатися риби? Розходьтеся по домівках і насолоджуйтеся життям. Післязавтра розпочнеться новий рік і буде новий консул – консул, який, можете бути впевнені, завжди стоятиме на сторожі вашого добробуту!

Для нього ця промова не була видатною, та свою справу вона зробила. Пролунали навіть декілька захоплених викриків. Цицерон зістрибнув вниз. Легіонери розчистили нам прохід крізь натовп, і ми швидко рушили в бік міста. Коли ми дісталися міської брами, я озирнувся і побачив, що дальні ряди того натовпу вже почали розходитися в пошуках нових розваг. Я повернувся до Цицерона, аби привітати його з успішним виступом, та побачив, що він зігнувся над стічною канавою – його рвало.

Ось таким було місто напередодні інавгурації Цицерона на посаду консула – справжній вир із голоду, чуток та острахів. Містом снували натовпи покалічених ветеранів та збіднілих селян, які просили милостиню на кожному кроці. Зухвалі банди п’яних молодиків тероризували торговців. Жінки з хороших родин безсоромно торгували собою на виході з таверн. Повсюди раптово спалахували пожежі, відбувалися криваві сутички. Ночі не знали місячного сяйва, та їх сповнювало завивання собак. Місто наповняли віщуни, провидці, жебраки та бійки. Помпея досі не було, він командував легіонами на Сході – і за його відсутності місто сповнювала атмосфера невпевненості та страху – насувалася так, як з ріки на Рим суне зазвичай туман, – і змушувала всіх нервувати за своє майбутнє. Відчувалося, що має відбутися щось велике і значуще – та що саме, ніхто не знав. Подейкували, що нові трибуни розробляють разом з Цезарем та Крассом секретний план передачі міській бідноті громадських земель. Цицерон вже намагався довідатися про ці плани – та з цього нічого не вийшло. Патриції були впевнені, що зможуть цьому запобігти – чим би це «щось» не було. Продовольства не вистачало, магазини порожніли, містяни робили запаси їжі. І навіть лихварі більше не давали грошей під процент.