Роберт Харріс - Lustrum

– Отже, Цицероне, що ти пропонуєш? Ми підтримали тебе на виборах, хоча багато хто з нас мав сумніви.

– А на що ви від мене очікуєте?

– А ти як думаєш? Борися за життя Рабірія. Публічно оголоси, що засуджуєш це злодійство, а потім разом з Гортензієм захищай його, коли справа дійде до народних слухань.

– Ото вже буде щось новеньке, – сказав Цицерон, дивлячись на свого віковічного супротивника. – Ми – і раптом на одному боці.

– Мені це подобається не більше, ніж тобі, – холодно відповів Гортензій.

– Ну добре-добре, Гортензій, не ображайся. Для мене виступ з тобою в суді буде великою честю. Але давайте не будемо так квапитися потрапити в цю пастку. Давайте подумаємо спочатку, чи не можна обійтися без суду.

– Яким чином?

– Я поговорю з Цезарем. З’ясую, чого йому треба. І подивимося, чи ми зможемо дійти компромісу, – почувши про компроміс, усі троє колишніх консулів почали в один голос дружньо заперечувати. Цицерон підняв руки. – Цезар чогось хоче. Нічого страшного не станеться, якщо ми вислухаємо, чого саме. Це – наш обов’язок перед Республікою. І наш обов’язок перед Рабірієм.

Не пізніше ніж за годину ми з Цицероном вдвох вийшли з будинку. Сніг скрипів та хлюпав під нашими ногами, поки ми спускалися спорожнілими вуличками в напрямку міста. Ми знов були лише вдвох – тепер мені в це вже складно повірити. Мабуть, це був один з останніх походів Цицерона по Риму без охоронця. Втім, він підняв капюшон свого плаща, аби його не впізнали. Тієї зими навіть найбільш людні вулички нашого міста не можна було вважати цілком безпечними.

– Їм доведеться піти на компроміс, – сказав він. – Хай як би це не подобалося Цезарю, та вибору він не має, – раптом він вилаявся та засмучено підкинув сніг ногою. – Тіроне, невже таким буде цілий рік мого консульства? Невже цей рік доведеться витратити на те, аби кидатися між патриціями та популярами, аби не дати одним розірвати інших?

Я нічого не міг на це відповісти, і далі ми йшли мовчки. Будинок, в якому тоді жив Цезар, розташовувався трохи віддалік, вниз по дорозі від будинку Цицерона – в Субурі. Цей будинок вже понад століття належав цезаревій родині і, звісно ж, був дуже непоганим. Та на той час, коли його успадкував Цезар, район цей повністю зубожів. І навіть первозданний сніг, на якому вже осів попіл багать та виднілися викинуті з вікон екскременти, не тільки не приховував, а навіть підкреслював занедбаність цих вузеньких вуличок. Жебраки протягували до нас свої тремтячі руки, просили милостиню, та грошей я з собою не мав. Пригадую, як вуличні хлопці сніжками закидали стару повію, яка гучно верещала. А раз чи два ми натрапляли в кучугурах на руки і ноги, що стирчали зі снігу. Це були замерзлі рештки тих бідолашних, хто не пережив минулу ніч.

І от саме в цьому місці, в Субурі, на свій шанс чекав Цезар, наче величезна акула, оточена дрібними рибинами, які сподіваються, що їм перепаде якась крихта з великого столу. Будинок Цезаря розташувався наприкінці вулиці башмачників, а по обидва боки від нього вивищувалися два житлові будинки, по сім чи вісім поверхів кожен. Між цими двома будинками були натягнені мотузки, на яких висіла мерзла білизна, і через це вони були схожими на двох п’яничок, які обіймалися над дахом Цезаревого будинку. Біля входу в один з тих будинків з десяток молодиків загрозливо тупцювали навколо залізної жаровні. Весь час, поки ми чекали, щоб нас запросили ввійти, я спиною відчував їхні злі та жадібні погляди.

– І от ці мешканці судитимуть Рабірія, – пробуркотів Цицерон. – Старий не має жодного шансу.

Слуга забрав наш верхній одяг і провів до атріуму, а сам після цього пішов доповісти своєму хазяїну про прихід Цицерона. Нам нічого не лишалося, як вивчати посмертні маски пращурів Цезаря. Дивно, але серед його прямих предків було лише три консули – не надто багато для сім’ї, члени якої стверджують, що рід їхній веде свою історію від часів заснування Риму, а самі вони – прямі нащадки Венери. Сама ж богиня кохання була представлена у вигляді невеличкої бронзової статуетки – дуже вишуканої, але старезної та пошкрябаної. Такими ж були й килими, фрески, вицвілі вишивки та меблі. Все свідчило про те, що тут проживає горда сім’я, яка переживає не найкращі свої часи. Цезар все не з’являвся – і нам вистачило часу, аби дослідити всі ці сімейні цінності.

– Можна лише захоплюватися цією людиною, – сказав Цицерон, коли три чи чотири рази обійшов кімнату. – Ось стою я, хто стане завтра наймогутнішою особою Риму, і вимушений танцювати під його дудку, хоча він не став ще навіть претором.