Ганна Гороженко - Лицарка Корони

– Сьогодні до нас приїхали молодята! Княгиня старовинного роду Сокольських вийшла заміж за поважного шляхтича! Тож хай буде вам не лише солодко, але й гірко!

«Гірко!» пронеслось трапезною, Анна і Василь підвелись, аби за традицією поцілуватись і подякувати за шанування господарям.

– Ви прямуєте у Вільно? – почулось з іншого боку столу, щойно на молодят перестали дивитись звідусіль і вони змогли вмоститись у крісла. Улюбленець князівської доньки Жабокрицький запитально дивився на княгиню.

– Так, у Дубно ми спинились ненадовго, – відповів Василь Борзобагатий, протягуючи дружині заморський апельсин.

– Шкода… – ледь прошепотів кучерявий красень. Анна ж на це лише усміхнулась.

– Непрості часи зараз у Вільно, точніше у королівни, що єдиною зі свого роду лишилась у нашій Речі Посполитій. Анна Ягеллонка втратила чоловіка, так і не вийшовши заміж. Вкотре! – за цими словами столом поширився регіт. Та Януш Острозький не спинився: – То хто ж буде наступним нашим монархом? Неодружених королів, здається, майже не лишилось.

Тепер він і сам засміявся із власного жарту. Старий князь все ще продовжував перемови з італійцем Монтелупі і на молоде покоління уваги не звертав.

– Це ж треба – всі чоловіки від неї тікають. Цікаво, чому ж? Французик взагалі біг до кордону так, що аж п’ятки світились, – підігрував князю Янушу пан у темному кунтуші.

– Але ж це неповага до власної королівни та країни – кликати в чоловіки принца, що на двадцять вісім років молодший за неї! То ж Сейм і вельмиповажні шляхтичі обрали того француза Генриха Валуа їй за чоловіка! А як тільки у Франції звільнився трон – зрозуміло, що він і втік, розбивши серце нашої Ягеллонки, – Анна обурилась недоречним жартам.

– Так, королівні вже треба думати про вічне, а не про принців! Їй вже шостий десяток пішов, – все ще насміювався пан у темному.

– Невже їй треба обов’язково одружуватись?! Невже Анна Ягеллонка не може правити сама, подібно англійці Єлизаветі?! – Сокольська не вгамовувалась.

– Аби жінка нами керувала?! – обурився Януш Острозький, – В нас вже була одна керівниця, італійка Бона Сфорца! Вистачить з країни цього глуму! Більше такого не буде, це точно!

З іншого боку столу несподівано грюкнув кулаком старий князь.

– Що це ви ляси точите?! Жодної поваги до влади і віку! – князь загарчав, всі принишкли і навіть музики перестали грати.

Та пауза була нетривкою. Костянтин Острозький майнув рукою, даючи знак музикантам продовжувати. І розмови за столом поновились.

– Але ж як тікав той Валуа! Кажуть, що все, що встиг забрати із собою – то лише виделку з трапезного столу! Бо саме вечеряв, як отримав звістку, що брат його, король Франції помер.

Чоловік у темному не вгамовувався, але жартував вже пошепки, щоб старий Острозький на іншому боці застілля не почув.

– Кажуть, що в Парижі ту виделку визнали чудасією і дивом! Бо французьке панство та королі їхні досі їли руками, а тепер нарешті набулись шляхетності. І їдять виделками – нашими… – промовив Януш саме встромлюючи срібний двозуб у пропечене м’ясо.

Анна вже не втручалась у розмову, а роззиралась довкола. Її погляд знов перетнувся із Жабокрицьким. Його очі палали. Анна пригубила вина, не відводячи погляду від красеня-шляхтича. «Як же довго я не відчувала себе привабливою…» – промайнула думка.

Сонце покотилось за обрій – і почались танці. Чоловіки та жінки розсипались залою і по черзі вступали у сарабанду. Сокольська теж підвелась і несподівано перетнулась із Жабокрицьким – той виявився спритнішим за новоспеченого чоловіка і відразу повів її у коло.

– Ви мене не пригадали, панно? – прошепотів він, небезпечно наблизившись. Анна запитально на нього подивилась. – Ми якось, правда, давно вже, зустрічались у будинку вашого дядька у Луцьку. Ви ще тоді вразили моє серце. Та так сильно, що щойно ви зникли – подався я світ за очі і опинився врешті тут, на службі в князя Острозького.

Сокольська стала пригадувати. Так, так – це той самий шляхтич, який ходив за нею слідом, коли вона п’ять років тому гостювала у дядька. Він її так рознервував, що довелось перервати гостину. Як же вона могла таке забути!

– Я вас згадала, пане… – княгиня лукаво посміхнулась.

– А я вас й не забував. І цього разу вже не відпущу… – на ці палкі слова Сокольська лише розсміялась. I саме в цю мить перетнулась з гнівним поглядом високочолої Катерини Острозької, яка витанцьовувала поруч.