Ганна Гороженко - Лицарка Корони

Молоді Борзобагаті увійшли у трапезну, та на них ніхто знов не звернув уваги. Анна попрямувала до жіночого гурту. Помітивши її, панни зашушукались. Посередині юрми у чорній гаптованій золотом сукні з коштовного шовку, під якою, безсумнівно, було модне вертугадо, стояла донька князя Костянтина, Катерина. Її волосся було складене у зачіску на італійський манер – русі коси прикривали шию та вуха, чоло здавалось неприродньо високим, ймовірно, поголеним. А над ним блискотіло дорогоцінне каміння, вплетене у локони. Поруч із нею впівоберта – в темному вбранні – стояла племінниця князя, рудоволоса Беата, з надзвичайно білою шкірою, такою, що здавалось, вона просто світиться.

Сокольська присіла у реверансі і увійшла до гурту. Донька старого князя ще довго пліткувала із панною в зеленому фалендиші та в береті, аж поки звернула увагу на гостю, яка увесь час стояла самітньо.

– Бачу, серед нас з’явилась молода. Пані Сокольська, кажуть, це ваш другий шлюб.

– Так, ви праві, ваше світлосте, – Анна віддала належне магнатці, знову вклонившись.

– Щоправда, як на мене, дуже дивний вибір – зв’язати долю із Борзобагатими. Правду кажуть, що вони шляхтичі несправжні, а посади свої купують? – за цими словами жіночою юрбою рознісся сміх.

– Що ви, ваше світлосте, це дуже достойні люди! І мій чоловік свою посаду не купив! – Анна обурилась і схопилась рукою за талію. От якби в неї була при боці шабля, не пошкодувала б вона пихату князівну, хай би й Острозьку.

– Не переймайтесь люба, у нашої Катерини сьогодні поганий настрій, – Сокольську під руку схопила руда білолиця Беата і підвела до вікна. – Справа в тому, що пан Жабокрицький на неї сьогодні й не дивиться. Цей пан всім нам розбив серця. А все через просто божественне личко і гарні манери. Князь його й тримає біля себе, бо він розрада для наших дівочих очей.

До жінок підскочив блазень, який прихопив бозна-де кобзу і завів жартівливі пісні. Панни його слухали і звеселялись, допоки у залу не увійшли князь та його син Януш в оточенні радників. Старий Острозький, вдягнений у соболину шубу, вкриту чорним оксамитом із золотим гаптуванням та в червоний жупан із золотим паском, був круглолицим, мав великі карі очі та густу сиву бороду. Його хода була некваплива, але тверда. Поруч із князем – у яскравих шатах та довгій шубі – йшов трохи молодший за нього чоловік. Він промовляв до князя латиною, і, вочевидь, саме зараз сказав те, шо зацікавило Костянтина Острозького, бо той спинився і здивовано повернувся до співрозмовника.

– Хто це? – Анна спитала у мідноволосої Беати, яка дістала із кишені срібне люстерко і дивилась на свої пухкі червоні вуста.

– Той, що поруч із князем – Себастьян Монтелупі, італієць і банкір. Мешкає у Кракові, але має намір заснувати в наших землях поштовий транспорт. Його люди вже відправляють наші послання та вантажі у Відень, Венецію, Париж. А ще, – Беата нахилилась до вушка Сокольської, – він й досі бездітний, хоч дружину взяв собі років двадцять тому, їй тоді й шістнадцяти не було. Кажуть, що Монтелупі, якому вона не подарувала дітей, підозрює її у відьомстві – і звертався з порадами до астролога та алхіміка при дворі англійської королеви Єлизавети, аби той завдяки своїм вмінням з’ясував, чи не займається дружина темними чарами…

– А звідки це відомо? – Сокольська була здивована неабиякою поінформованістю племінниці старого князя.

– Та про це весь Краків знає! А якщо Краків, то й ми, – всміхнулась панна, повертаючи дзеркальце у кишеню.

Князь нарешті наблизився до столів і віддав наказ розпочинати трапезу. Музики вдарили з іще більшою силою. Панство вмощувалось на лавах та у кріслах, а з усіх дверей потягнулась челядь із блюдами та глеками. На столі з’явились гуска з грибами, перчена качка, запечена голова вепра, печінка із цибулею, рідкісна, привезена зі сходу, рисова каша із шафраном, фаршировані каплуни – молоді кастровані півні, самому князеві принесли лосося, запеченого у горщику. Виночерпії ходили поміж гостями зі срібними глечиками із мальвазією – солодким вином, привезеним із Канарських островів, острозьким пивом зі смаженими грінками, особливою «князівською» горілкою, виробленою на спеціально для князя доставленому тростинному цукрі та місцевих травах, а також з грушевим сидром, який тут називали квасом. Також посеред страв яскраво світились помаранчі, які Острозькі отримували з далеких теплих країн.

Старий володар підняв догори келих і вигукнув: