Ганна Гороженко - Лицарка Корони

– Аню?! – вигукнув здивований Марко.

– Аби наша справа була успішною! – пояснила жінка, дістаючи із прив’язаного до паску гаманця мідний грош.

Княгиня рушила до монаха. Той, побачивши панну, неабияк зрадів, перехрестився, встав на коліна і схопив княгиніну руку, припавши до неї губами. Сокольська ледь відірвала долоню і стрімко повернулась до брички. Марко сміявся – настільки його звеселила сцена на паперті і поведінка ченця-жебрака, Анна вдоволено усміхалась, візниця гукнув і коні рушили. Щойно ж бричка під’їхала до палацику Сокольських, княгиня влетіла у кам’яницю, закрилась в опочивальні і дістала з манжета згорнуту крихітну записку, що їй передав агент Онисфіра – саме той жебрак-чернець. На ній дрібно – рукою її душпастиря – було написано: «По дорозі на Вільно – у Дубно з архіву Острозьких королівська дарча грамота на Острог. У Вільно – храм Успіння Пречистої Матері, отець Пафнутій».

Анна все зрозуміла і зітхнула – далекоглядний Онисфір все прорахував. І бажання Йони відправити молодих до королівни у Вільно, і їхню зупинку в Дубно. А ще він знає, що за нею стежать кожну мить. Та, попри це, покладає сподівання на свою Сокольську. Княгиня ще раз пробігла очима записку, запалила свічку від лампади і спалила послання. Анна знала – вона досі в грі хитрого Онисфіра і тепер з неї виходити точно не збирається, назло підступному і огидному Йоні.

Карета Борзобагатих під’їжджала до Дубно. Її супроводжували численні надвірні козаки, попереду яких на чорному коні гарцював Марко Сокольський. Повозка в оточенні наїзників була пишно оздоблена – червоною шкірою, міддю, – упряжена четвіркою коней, з двома кучерами та причепленими позаду скринями. Дормез, нещодавно придбаний заможною луцькою родиною у самому Відні, погойдувався і розхитувався, чим тішив молодих – вони постійно з того сміялись. Василь Борзобагатий виявився непоганим оповідачем цікавих байок, і його молода дружина навіть не помітила, як минув час подорожі. Та постійні балачки притомили шляхтича і він й незчувся, як захропів серед червоних ридванних подушок.

Анна ж дивилась у вікно, оздоблене золотавими китицями. Вони вже добру годину проїжджали села, лани, гаї та ліси могутньої фамілії Острозьких. Княгиня була вбрана у весільні шати із сірого переливчастого єдвабу, розшитого сріблом і перлами – подруга Ганнуся наполягла, аби спідниця в молодої була пишною, тож на Анну під сукню начепили фіжми, які тільки-но входили у моду. Їх називали на іспанський манер вертугадо.

Кажуть, першою одягла такі королева Кастилії Хуана Португальська, аби приховати при дворі свою вагітність. «Таке могла одягти на себе справді лише божевільна», – відзначила Сокольська, щойно побачивши складну конструкцію. Згадала вона оповідки про бідну Хуану, яка втратила розум по смерті чоловіка Филипа Красивого, возила усюди його тіло і не давала поховати мужа. Врешті, чоловікові родичі відправили безтямну королеву у монастир, і відтак до влади в Кастилії прийшли владолюбні Габсбурги.

Вертугадо, спадок божевільної Хуани, неприємно вразив Сокольську. Кошик, який складався із металевих прутів і тримався на стегнах, був надзвичайно важким. На обручі, які утворювали рівний конус, натягувалась тканина – наче на барабан, створюючи ідеальну жіночу фігуру, правда, за чоловічими уявленнями. Спершу Анна противилась вдягати такий незручний набедрений кошик, та подруга і віднині близька родичка наполягала, адже саме такі, закуті у залізо, жінки нині вважались наймоднішими при дворах усіх європейських монархів. Врешті, відмовити Борзобагатівні Сокольська не змогла: зітхнувши, вона дозволила одягти на себе вертугадо. Хоча в конструкції, яка сповільняла рухи, нареченій було важко не те щоб їхати в кареті, а й вистояти всю тривалу і помпезну Божу службу, яку розпланував сам луцький єпископ Йона. До того ж, нервуватись під час обряду доводилось не лише через шати – спиною весь час вона відчувала пекучий погляд рудовусого Івана Журавницького, який приїхав до брата на родинне свято. Не зводив він очей з нареченої і під час вечері, через що княгині було ніяково перед новими родичами.

Весілля ж було хоч і не велелюдним, але надзвичайно пишним. Вже тиждень ця подія головувала у плітках луччан, та й не тільки луччан. По всіх довколишніх землях розлетілись чутки про непристойно розкішне святкування Борзобагатих. Про свою обіцянку тихого домашнього свята Йона, вочевидь, забув, щойно розпочалась підготовка до нього. Тож, не лише молода вражала пишними шатами, а й молодий був під стать нареченій – він був вбраний у чорний оксамит та сірий єдваб із розсипом перлів довкола іспанського гофрованого коміра та у береті зі страусячим пером. Після вінчання та застілля Йона упевнився, що шлюб таки відбувся і вночі молоді не заснули окремо, а потім з легким серцем відправив їх у Вільно з першою зупинкою у Дубно в палаці князів Острозьких. Він знав – після прийому в найбагатшого магната у всьому Князівстві Литовському, та й в Речі Посполитій, Вільно, літня королівська столиця, відкриє Борзобагатим не лише ворота, а й обійми.