Ганна Гороженко - Лицарка Корони

– Владико, то може ви зменшите нам нашу лепту? Тяжка вона для нас… – стиха промовив чоловік, який увесь цей час нишком сидів на стільці з іншого боку столу.

Йона відірвав засмучений погляд від персня і перевів його на згорблену старечу фігуру у чорній рясі.

– Скільки храмів у вашому селі? – єпископ спитав суворо, відчувши як його пересмикнуло.

– Три… – панотець у рясі ледь всміхнувся та, щойно перетнувся із крижаним зором дрібних чорних зіниць єпископа, опустив очі додолу і помарнів.

– То, якщо ви не можете нашій Матері подати якусь дрібницю – три копи сріблом… – Йона зачепився поглядом за квіти за вікном, довкола яких літали невгамовні бджоли і раптово замовк та за мить несподівано загарчав, так, що старець у рясі підстрибнув на стільці. – То я зачиню ваші храми на рік, поки не сплатите церкві тридцять коп! Вдесятеро більше! Хай ваші попи з попадями посидять голодними, а ваші селяни без Божої розради! За тиждень я чекаю тут три копи срібла, інакше мої люди приїдуть до тебе і такими, як я, ласкавими, вони не будуть!

Йона вдарив кулаком по столу, прохач підскочив і, тримаючи боброву шапку у руці, почав кланятись та відступати спиною до виходу.

Солодкий аромат знову долинув до єпископського носа. Йона розвернувся до вікна і стомлено відкинув голову на спинку крісла. У куті зали весь цей час за писарським столом Василь Борзобагатий спокійно заповнював канцелярську книгу. Він не звертав увагу на суворий тон батька і переляканого прохача. Йона глибоко вдихнув дражливий аромат і нарешті гучно чхнув, витер рукою носа і розвернувся до сина.

– Ну що, Васильчику, готовий до подорожі у Вільно? Королівна Анна Ягеллонка хоч стара дурепа – але ти маєш затриматись при дворі якнайдовше. Хай твоя дружина зарадить тобі у тому, хай поулещує королівську клячу. А ще, головне, – заведи дружбу з Вишневецькими та Острозькими.

Василь саме поставив крапку у книзі, опустив перо і присипав папір піском, аби той всмоктав залишки чорнил.

– Анна хоче двоє сіл у привінок, – байдуже промовив молодший Борзобагатий.

– От хвойда! – випалив Йона, – Не в її стані торгуватись!

Єпископ глянув у вікно, ще раз принюхався і вже спокійніше продовжив:

– Я і з цим розберуся, синку…

Княгиня Сокольська у жалобній сукні з високим гофрованим комірцем та срібним ланцюгом на шиї сиділа на лаві біля ганку, очікуючи на бричку, що саме мала повезти її до єпископського палацу. Жінка зупинилась у кам’яниці свого дядька, князя, який прохолодно відреагував на намір племінниці вийти заміж за Василя Борзобагатого. Але й переступати єпископу дорогу він не бажав. Тож роздратований дядько Анну уникав і своє спілкування цими днями звів з нею до щоденного вітання та прощання. Сама княгиня проводила все більше часу із братом Марком. От і цього разу – він був поруч, розташувався на мармуровій лаві під кроною старої липи на ганку луцького палацику Сокольських. Марк, молодший за Анну на декілька років, змалечку зростав із нею і був найближчим і найріднішим їй з усіх. Він саме простягнув руку до Анниного лиця і обережно поправив на її голівці мереживну сітку, під якою збилось волосся.

– Ти знаєш, що не мусиш цього робити? Ти ж можеш відмовитись, – брат провів рукою по щоці жінки.

Анна вперто мовчала, вип’ячивши нижню губу. Не до вподоби їй був осуд і застреження родичів. Але Марк вів далі, лагідно, наче промовляв не до дорослої жінки, а до нерозумного маляти.

– Аничко моя, виходячи за Борзобагатого ти ж багато що втратиш. Він простий шляхтич, до того ж із низів, може й шляхетство його батько взагалі купив, а ти ж князівського роду. Ми ж від Рюриковичів. Ти ж розумієш, що, виходячи за Василя, втратиш усе? Твої майбутні діти князями вже не будуть. Та й невідомо, як приймуть в родині малого Андрійка.

Анна згадала сина, який лишився на няньок у Чорному Лісі, та від того її погляд став ще суворішим. Вона підвелась і відступила від брата на крок.

– Мене не цікавить шляхетність роду Борзобагатих, – її голос був твердий і холодний.

– А що ж тебе цікавить, Аню?! – прогарчав Марк.

В цю мить дерев’яна стара бричка, запряжена двома конями, з рипом підкотилась до воріт. Княгиня стрімко запригнула на підніжку, брат лише поспівав за нею. Візниця накрив коліна панів вовняною шкурою, всівся на передок і йокнув. Коліса провернулись і коні слухняно й неквапливо потягнули пасажирів вузенькими вуличками. Анна гордовито випростала спину, адже, побачивши бричку Сокольських із нареченою єпископського сина, городяни спинялись, дехто вклонявся, княгиня ж кивала головою у відповідь.