Ганна Гороженко - Лицарка Корони

А от Анна замислилась – в Дубно в неї була своя місія, але як її провернути, вона ще не вигадала. Фортеця найміцніша на Волині, її не під силу було здолати татарським ордам, тож як же їй – жінці – здобути найбільший скарб князів Острозьких? Грамоту, якою ще 1386 року король Ягайло та його брат князь Вітовт дарували Острог та всі довколишні землі волинській фамілії з дому Гедиміновичів. Після отримання цього паперу і розпочався розквіт могутнього роду. Звісно, тепер королівський лист знаходиться в канцелярії найміцнішої фортеці родини – у Дубно. Втратити цю грамоту Острозьким не снилось і в найстрашнішому сні, так вони її цінують. Але навіщо ж вона Онисфіру?

Та цим Анна вирішила не перейматись, бо «менше знаєш – краще спиш». Саме так вона ставилась до усіх завдань владики, за виконання яких він щедро платив золотом. Княгиня розуміла – нині цим непростим наказом душпастир вирішив перевірити її здібності та, головне, відданість. І звісно, їй кортить це завдання виконати. Та, може, насправді цим вона хоче утамувати й власне марнославство – адже не кожному чоловікові таке до снаги. А вона – жінка – має зробити.

Карета в’їхала в Дубно, і Анна розштовхала сплячого мужа. Той невдоволено розплющив очі, потягнувся й позіхнув. Він визирнув з повозки саме в ту мить, коли до неї під’їхав Марко Сокольський.

– Приготуйтесь, пане Василю, скоро будемо у замку. Молодий Острозький, Януш, кажуть, прискіпливий до ошатного вигляду… – Марко зареготав і рушив уперед.

– Що він мав на увазі, Анно? – Василь натягнув на голову берет із величезним розкішним пером.

– Януш Острозький гострий на язик і часто дошкуляє решті панства критичними зауваженнями щодо одягу. Але не переймайся – ти чудово виглядаєш, – Сокольська усміхнулась.

– Як і ти, моя мила, – на цю чоловікову репліку дружина не відповіла, вдивляючись у обриси фортеці і замку, що з’явились на обрії.

Потужний і неприступний, з численними бійницями, гарматами, бастіонами та валами, з ровом, наповненим водою з ріки Ікви, що протікає поруч… За давніх часів тут було городище, яке вщент зруйнували монгольські орди. Та місце відродилось завдяки потужному роду Острозьких, що звели тут не лише замок, а й розселили підданих містян і численних крамарів, які щотижня влаштовують торги під замковими стінами. Дубно відродився, наче той фенікс. Слава про місто Острозьких, як і про всю вітчизну русинських князів, ширилась Європою та навіть за її межі. Бо ці магнати з їх численними землями були під стать будь-якому королю.

Карета із почтом саме під’їхала до підйомного мосту біля круглої брами. Погойдуючись, потяглась у темну арку і за кілька миттєвостей з’явилась із іншого її боку. Дубно зустріло подорожніх гулом і тяжким смородом – із запахами диму та міськими відходами. Місто було розбурхане буденним життям – мало хто з перехожих й помітив, що в оточенні озброєного люду прибуло панство. Лише поодинокі містяни, які тинялись залюдненими вулицями, на мить спинились, аби роздивитись приїжджих.

Тим часом карета вже підкотилась до замкової брами – над воротам в око впадав «Баклай», герб Острозьких – зі стрілою, двома півмісяцями, рогами розгорнутими одне до одного, між якими світить Вифлеємська зоря. Ворота з лязгом відчинились і дормез та надвірні козаки луцького єпископа в’їхали до замку. На майдані їх вже чекали шляхтичі в різнобаврних шатах – ті пани, що перебували на службі в Острозьких. Їх було багато, і тому складалось враження, що русинські князі Острозькі оточили себе придворними, а самі нічим не поступаються королям. Один із тих, хто зустрічав гостей, зрадів, побачивши Марка Сокольського. І щойно той спішився, підскочив до нього. Чоловік у зеленому кунтуші та в шапці з лисиці обійнявся з прибулим князем, й обидва зареготали. Анна в своїй пишній спідниці ледь просунулась крізь двері карети, її за руку підтримував новоспечений чоловік. Та до молодят ніхто не поспішав підходити, допоки Марко Сокольський сам не підвів шляхтичів:

– Моя сестра, Анна. Ви її маєте пам’ятати!

– Аякже! Таку гостру на язик княгиню навряд хтось би забув, – один з шляхтичів вклонився Анні.

– Анно, пани Загоровський, Дениско і Жабокрицький. Михайло, ходи-но сюди! – гукнув Марко до русявого чоловіка у світло-сірому, майже білому, оксамитовому жупані, який стояв осторонь. Його волосся курчавилось біля лоба, очі були великими і сірими, а вуста пухкі, як у дитини. Анна всміхнулась шляхтичу, який саме наблизився до панни.