Ганна Гороженко - Лицарка Корони

– І ти хочеш позбутись князівського стану? Поваги? Заради чого? Ти ж знаєш справжнє ставлення люду до Борзобагатих… – не вгамовувася брат.

– Маркусю, припини. Я більше ніколи не буду жебрачкою. Краще вже бути заможною шляхтянкою, навіть несправжньою, ніж бідною княгинею. Це моє рішення і я ніколи, чуєш, ніколи про нього не пошкодую, – Анна торкнулась срібного ланцюга на грудях і нарешті всміхнулась.

– А от і наша наречена! – Йона Борзобагатий підвівся із крісла, коли у залу увійшли Сокольські. Єпископ поштиво схилив голову, княгиня присіла в кніксені, її брат кивнув. Жінка було вже прошмигнула до іншого боку столу, де з широкою задоволеною усмішкою стояла її подруга Ганнуся, як її зупинило рипіння Йони.

– То наша княгиня не хоче прикластись до руки єпископа? Гидує Божою ласкою? – Йона простягнув долоню, на якій поблискував золотий перстень із печаткою. Сокольська примружила очі. Якусь мить вона стояла, наче вкопана. В залі запанувала мовчанка. З боку канцелярського столу почувся кашель Василя:

– Отче…

– Ні, чого ж… Владико, вибачте, що забула про манери… – Анна хижо всміхнулась і рушила до єпископа, нахилилась і чмокнула перстень… – Я ж так поспішала до нареченого, отче!

Княгиня підморгнула задоволеному Йоні і розвернулась до вікна.

– А ваше диво розквітло, владико! – вигукнула Анна з удаваним захопленням і підійшла до шибки.

– В моїх руках все розквітає, врахуйте це, дитино, – Йона присів у крісло і підніс до губ келих, наповнений до краю угорським вином.

– Ми прийшли обговорити привінок, отче… – нарешті промовив Марк Сокольський.

– Ну, так, важлива справа. Що дістанеться княгині в разі смерті мого сина… За її власність прийшли торгуватись… – Йона клацнув язиком і поставив келиха на стіл.

В залі запанувала така тиша, що можна було почути кроки служок в коридорах палацу. Тиша тривала хвилину за хвилиною. Нарешті її перервала наречена – Анна холодно та рішуче промовила:

– Я вимагаю Харлупський замок і резиденцію в Красному.

– Красне – наша фамільна вотчина, подарована нам, Борзобагатим, королівською ласкою, – Йона втупив погляд у майбутню невістку. – Ми не даруємо, не віддаємо і не продаємо королівські блага.

– Або Красне буде моїм, або весілля не буде, – Анна торкнулась короткого манжету на лівій руці і розправила спідницю з лондонського чорного сукна.

Йона мовчав. Він відпив ще вина і втулився у вікно. Ніхто і ніщо не могло перервати цю важку тишу, навіть принишк соловей, що виспівував весь ранок.

– Добре, буде вам Красне і Харлупа, – нарешті вичавив з себе єпископ. – А тепер давайте обідати.

Служки почали вносити запечену качку і ковбаси, розливали вино. Гості підсунулись до столу. У самий розпал обіду єпископ відірвався від розмови із Марком Сокольським і звернувся до майбутньої невістки:

– Пані Анно, знаю, що ваш душпастир – Онисфір Дівочка. Вам не здається, що він залишився далеченько від вас? У самому Києві. Може, вам пошукати когось із панотців поближче? Та й з родів більш шляхетських? Я можу підсобити, в мене є кілька гарних священників на прикметі.

– Владико, аби ви знали не лише мої гріхи, а й думки?.. – розсміялась княгиня.

– Люба моя, таємниця сповіді священна… – Йона розвів рукавами, пишно гаптованими золотом. На це княгиня лише всміхнулась. – До речі, мені передали листа для вас від Онисфіра.

Сокольська враз зблідла. Єпископ прошепотів щось на вухо служці, і той миттю вискочив із зали, повернувшись згодом із розпечатаним листом.

– А ви гадали, що всі найважливіші відомості проходять повз мене? – вишкірився єпископ Луцький.

Марк Сокольський схопився за руків’я шаблі і подивився на сестру. Анна захитала головою, даючи знак не втручатись. Йона розгорнув аркуш із зеленою печаткою панотця Онисфіра Дівочки.

– Ваш душпастир вітає вас, пані Анно, з гарним вибором. Пише, що він його схвалює і буде молитись за ваше щастя із Василем Борзобагатим, – єпископ всміхнувся і відклав листа. – Василю, передай папір нареченій.

Анна очима пробігла листа. Рядки на папері були рівно виведені розмашистим канцелярським почерком. Губи княгині розпливлись у посмішці:

– Дякую, владико, за добру новину.

Жінка відклала папірці і, наче нічого не сталось, повернулась до Ганнусі Борзобагатої, яка цього разу сяяла у розшитій золотом синій оксамитовій сукні.

По обіді Йона показував гостям своє ботанічне диво – кущі, розквітлі пурпуровими ароматними китицями. Анні ж поталанило на мить залишитись у залі біля канцелярського столу, відірвати від листа Онисфіра шмат і вивести кілька слів чорнилами, що стояли на канцелярській стільниці. Це зайняло якусь мить – і складена крихітна записка опинилась у кишені жалобної сукні. По обіді сторони підписали угоду про спадок майбутньої нареченої та дар родини Борзобагатих. Під документом поставили підписи всі присутні, і вже за якусь годину бричка Сокольських викотилась із брами Луцького замку повз кам’яниці заможних містян. На паперті Покровської церкви чорніла постать ченця, який просив милостиню. Анна його впізнала і зупинила повозку.