Ганна Гороженко - Лицарка Корони

І тепер за столом Йона жваво обговорював із гостями політику і торгівлю, а княгиня позирала у темне провалля вікна, за яким бушувала злива. «Звісно, Йона спробує керувати мною, як усіма довкола. Та я не хочу цього. Але й жити у злиднях, мені, княгині Сокольській не пристало…» – Анна подивилась на майбутнього чоловіка. Вона всміхнулась Василю, який щоразу червонів, щойно перетинався поглядом із нареченою. Княгиню ж це веселило. «Який кумедний у мене буде чоловік… Та головне, що при ньому верховодити буду я…»

Сокольська поглядала на гостей Борзобагатих і на пишно обставлену залу і з кожною миттю напувалась майбутніми багатством та славою. Щоразу, підносячи срібний келих до вуст, вона відчувала, що її минуле життя залишається далеко позаду, у пітьмах, а поперед відкривається новий осяяний шлях.

«Онисфір! Вийти з гри?.. – під жалобним очіпком промайнула думка. – О, ні, ніколи… Я такого не вчиню. Навіть Йона не зможе мені завадити… Я вдячна Онисфіру – без нього мене тут не було б… Він наче мій янгол-охоронець…»

Злива припинилась, трапеза добігала кінця, двері розчинились, і у єпископський палац увірвався крижаний і солодкий аромат свіжості. На вулиці у світлі смолоскипів коні місили багнюку. Візниці на шляхетських дерев’яних дормезах очікували на гостей церковника. Служки одягали на шляхтичів шуби. На Анну накинули просту шубу – з чорним оксамитом, підбиту недорогим хутром. Поруч прибився наречений. Княгиня торкнулась пишно гаптованого рукава його жупана і звабливо всміхнулась, кивнуши головою у бік найтемнішого кута. Чоловік знітився – але слухняно ступив за княгинею.

Гості з єпископом рушили надвір, і коли вони всі вийшли з палацу, майбутня жона наблизила вуста до Василевого вуха і ніжно прошепотіла:

– Пану треба знати, що в мене є певні умови. По-перше, ви маєте перед весіллям мені виділити привінок – вдвічі більший ніж мій посаг, який я принесу у ваш рід. Я розраховую на власність двох ваших сіл. Вони залишаться мені на випадок вашої смерті.

Василь потупив очі і стиха промовив:

– Так, я розумію. Це в місцевих традиціях і батько це схвалить. Я впевнений.

– В мене є ще одне прохання…, – Анна наблизилась до чоловіка ще ближче, гаряче дихаючи йому просто у шию, – Я їздитиму на прощу завжди сама. Завжди… Без супроводу. Я не люблю спільників у своїх молитвах до Бога… – жінка замовкла, і чоловік потягнувся до Анинних вуст. Він заплющив очі, очікуючи на цілунок, та раптом отямився від шурхоту спідниць і холоду, яким повіяло знадвору. З пройми дверей у світлі смолоскипів йому всміхалась жінка у чорному.

Залою єпископського палацу розливався аромат бузку. Кущі з пурпуровими китицями заглядали у розчинені вікна. Солодкий дурман пробирався у всі куточки кам’яниці, він був ладен приспати всіх палацових мешканців і служок, притупити їхні розважливі думки, аби лише вони вдихали чарівливі пахощі розбещеного травня. У залі з високим мармуровим комином від вітерцю, який прошмигнув з двору Луцького замку, розгойдались кінці білосніжної шовкової скатертини із золотим гаптуванням. Ця скатертина вкривала масивний стіл посередині кімнати, заставлений стравами – в єпископа саме був другий сніданок. Йона сидів у кріслі з високою спинкою, оббитою червоною шкірою, і замріяно роздивлявся свій золотий перстень із печаткою. Його ніс чухався від дражливого бузкового аромату – але від того настрій єпископа лише покращувався.

Ці кущі турецької калини, як її називають при віденському дворі, Йона за величезні гроші викупив у посла Священної Римської імперії Ож’є Гислена де Бусбека. Той вісім років прослужив в Костянтинополі посланцем у султана Сулеймана Першого. Там Бусбек й помітив ароматні гігантські чагарники, які місцеві називали просто – лілак, і, повертаючись до Відня, прихопив численні садженці із собою. Посол був із лякливих і тому по дорозі додому вирішив оминути войовничих мешканців Балкан та Карпат і рушив із почтом просто через море, Кримське ханство, південні степи, а потім Волинь, Краків, аби звідти вже дістатись Відня.

Йона прочув про дивовижну південну рослину і, зустічаючись із посланцем, віддав за саджанці п’ять мішечків срібних солідів. Цього травня бузок особливо грів душу луцькому єпископу – бо нарешті вперше зацвів. А у Відні, кажуть, намагання ботаніків примусити турецьку калину випустити бодай одну пурпурову китицю все ще безуспішні. Та ще більше Йона радів, бо нещодавно прочув про лікарські властивості того дива з Костянтинополя і про потужну отруйну силу цих ароматних квітів. Єпископ досі розглядав перстень на руці і все ще розмірковував, як Всевишньому вдається так вдало поєднувати неземну красу та смертельну небезпеку. Але тут його роздуми перервав тремтливий голос: