Ганна Гороженко - Лицарка Корони

– Василь, братик мій, давно вже на тебе споглядає, – жінка в атласі штурханула подругу у бік.

– Але ж… ваш батько? – на вухо єпископській донці прошепотіла Анна.

– Породичатись із князівським родом! Ти що! Ха! Тепер самі Острозькі йому руку подаватимуть! Та він погодився б Василя і на собаці оженити, якби той був князівною, – пирхнула Ганнуся і миттєво отямилась. – Ну, про собаку, я ж пожартувала… Аничко, ти не ображаєшся? – подруга підтягнула Сокольську до себе.

Княгиня всміхнулась і обійняла війтівну:

– Моя ти пташко-рятівнице…

Панни пройшли до кінця Ринку і впритул наблизились до церкви Покрови. Перехожі зупинялись і схилялись перед митрополичою донькою.

– Аню, вони всі так схилятимуться й тобі… Всі до одного, хто бодай колись зневажав… Бо понад усе люди люблять гроші і багатство… – з гордістю промовляла жінка в червоному, впевнено ступаючи бруківкою. – А ось і мій братик… Васильчику!

На розі в тіні храму причаївся пан – огрядний із густою бородою, у шубі з горностая, покритій червоною китайкою, руку він тримав на рукояті шаблі. Анна встигла помітити, як поспіхом він перевів свій погляд із неї на велелюдний ринок. Чоловік робив вигляд, що не помітив двох жінок, які увесь цей час неспішно підходили до нього. Княгиня здогадалась, що подруга підлаштувала їхню зустріч навмисно. Вочевидь, це план Борзобагатих – одружити сина єпископа, Василя, на Сокольській і нарешті наблизитись до князів, еліти краю.

– Василю, дивись-но, хто до Луцька прибув. Анна Сокольська! Пам’ятаєш княгиню?

Чоловік схилив голову, так само у відповідь вчинила й Анна. Василь завжди був сором’язливим, ось і зараз він почервонів – не приховати цього за густою чорною бородою. Сокольська мило усміхнулась і почала першою:

– Пане Василю, як ваші справи? Чула, вам випала честь стати королівським секретарем, а ще земським суддею.

– Пані Анно, ці посади швидше почесні… – чоловік прикусив язика і потупив очі, щойно сестра наступила йому на ногу.

– Але це дуже-дуже почесні посади і хто-зна, може Василь стане незабаром війтувати, як наш батько колись, – підхопила Ганнуся. – Я тобі казала, що брат мій такий добрий юрист, що до нього тут, у Луцьку, всі звертаються?

Княгиня на це розплилась усмішкою. Вона вже зрозуміла, що її кличуть у нове заміжжя і, допоки не затягнуть у свої золоті тенета, Борзобагаті не заспокоються.

Небо затянули хмари. Повітря було важким і тягучим. Доводилось вдихати його глибоко носом і повільно випускати ротом. І навіть звуки довкола видавались стихлими і низькими, наче увесь світ навмисне накрили залізною кришкою. Усе місто з його околицями під куполом захмареного неба принишкло в очікуванні громовиць. На мурі Луцького замку, на Владичій вежі, стояв чоловік із сивою густою бородою, в горностаєвій шубі і з золотим ланцюгом на грудях. Він вчепився руками у кам’яні мерлони, які короною увінчували стіни фортеці, і вдивлявся у небокрай.

Будинки містян струміли білим димом. Віконниці здебільшого були зачинені, на вулицях ані душі. Луччани перед негодою причаїлись або вдома, або в церквах, де в ці хвилини ревно моляться, аби лихо обійшло їх стороною.

Йона Борзобагатий полюбляв таку задушливу і моторошну пору. Хмари нависали над ним все загрозливіше, небо, здавалось, ось-ось вишкіриться блискучою ламаною лінією, а він спокійно вдивлявся у каламутну твердь, погладжуючи золотого ланцюга на грудях. Йона всміхався.

– Батьку… – почувся шепіт за спиною.

Єпископ Луцько-острозький і, за сумісництвом, Жидичинський архімандрит повернувся на звук. Зворохоблений вітром син Василь у шубі, вкритій червоною китайкою, стомлено обперся плечем об стіну. Небокрай яскраво замиготів, і тишу розрізав грім.

– Ходімо, синку… Вже час, – єпископ обійняв сина за плече і обидва рушили до вежі. – Ну що, княгиня наша згодна? Гарну жону тобі підшукали… – Йона був, вочевидь, задоволений майбутнім шлюбом. Василь же дивився собі під ноги і мовчав. – Синку, ну будь же чоловіком! Такій бабі треба міцного мужа! – гикнув отче у бороду.

Єпископ із сином зайшли у замкову залу. В комині палахкотіли дрова, жар розливався ошатною кімнатою, миготіли свічки, даруючи життя брюсельським гобеленам на стінах. Стіл із напоями оточили гості. Вони поштиво схилили голови, щойно єпископ із масивним золотим ланцюгом на грудях ступив через поріг.

Йона поспішив до жінки у стриманій жалобній сукні з шовковими шнурами та непримітному мереживному очіпку.