Ганна Гороженко - Лицарка Корони

– Пані Анно… – пролунав чоловічий бас.

– Владико, я не почула, як ви зайшли! – жінка розвернулась і присіла у кніксені.

– Бо я зайшов вже давно, і стежив за тим, як ви милуєтесь своїм личком. До речі, ви про це знали.

Кутики губ пані підвелись, вона посміхнулась, а потім прикрила очі густими віями, схиливши голову.

– Ось, – з таємної кишені сукні вона витягла білі аркуші, перев’язані червоною стрічкою, та простягнула сивому чоловікові із підстриженою бородою, одягненому в шати заможного шляхтича.

– Ви читали? – серйозно спитав той, схопившись за аркуші.

– Звісно, ні, – жінка хижо всміхнулась, але листи ще не відпускала.

– Бісиця, – ніжно прошепотів співрозмовник. І пані в чорному здалась.

– Ці папери допоможуть вам стати митрополитом всія Русі?

– Подивимось. Усьому свій час…

Чоловік наблизився до вікна і розгорнув аркуші. Він довго вдивлявся у текст, зітхнув і склав їх учетверо.

– Ось ваша платня, – він поклав на різьблений стіл оксамитовий мішечок.

– Владико Онисифіре, я хочу іншого…

Сивочолий вмостився у кріслі із високою спинкою. Він підняв чоло на жінку та підвів брову.

– Чого ж ви хочете, Анно Сокольська?

– Стати вільною!

Чоловік гучно зареготав. Він заплющив очі і кілька хвилин здригався від сміху, аж поки не закрив рукою чола. Нарешті гулко видихнув. І лише потому заспокоївся, опанував себе і зміг вести далі.

– Моя пані, ви найвільніша жінка, яку я тільки знаю. Ну й насмішили ж ви мене.

– Я хочу розлучитись із чоловіком, – панна не вгамовувалась. Крадькома вона наблизилась до крісла, в якому сидів владика. А потім обережно поклала руку на різблену дерев’яну спинку.

– Анно, шлюби укладаються на небесах. Це не контракт, який можна розірвати. Врахуйте це.

– Але ж…

– Так, і не кожному королю це вдається. Що ж говорити про русинську шляхтянку… – відрізав сивочолий.

Жінка похнюпилась, відступила від крісла і глянула на грубе скло вікна, крізь яке нестримно проривались промені ранкового сонця. За шибкою завивав вітер. Ошатний прискіпливо дивився на пані в чорному, яка так і застигла з високо піднятим підборіддям. Нарешті він перервав мовчанку.

– Але я подумаю, що з тим можна вдіяти. А тепер ідіть.

Шляхтянка оживилась. Вона хутко схопила оксамитовий мішечок, вклонилась і за якусь мить зникла.

– Андрію, тримай удар! Ні, ну що ти робиш! Ще раз! До бою!

На галявині посеред Чорного Лісу саме запроменіла яскрава зелень. Молода жінка у домашньому платті та темному довгому каптані зі стилетом у правій руці навчала випаду п’ятирічного білявого хлопця. Той насупився, тримаючись за пасок коротких штанців, з яких недбало стирчав край сірої лляної сорочки. Його зброя лежала в минулорічній траві. Хлопчик не квапився її підіймати і знову брати до рук. Натомість він розвернувся і побіг у бік струмка, що дзюрчав за високими деревами, які муром вишикувались здовж ручая.

– Андрію! Стій! – Анна засунула свій стилет у піхви і майнула за ним.

Вона спіймала малого вже біля потічка, обійняла і почала обсипати золоту голову незліченними цілунками. Дзюрок весело струменів по лісовим камінцям, від кришталевої води відбивались сонячні зайчики, стрибаючи по стовбурах столітніх буків, а задоволені верески дитини і матері розлітались по всіх довколишніх стежках та луках. Щойно жінка припинила пестощі і сіла на велику каменюку, хлопчик заскочив їй на коліна. Мати, з ніжністю дивлячись йому у вічі, завела дорослу бесіду:

– Андрію, тобі лише п’ять – але ти вже маєш вміти себе захищати! Ти ж Сокольський!

Малюк знову набурмосився. Він поклав голову з розкуйовдженим волоссям, наче то сніп вигорілих на сонці соломинок, на груди матері і пробурмотів:

– Мам, я так за тобою скучив… Розкажи мені про драконів. Ти їх бачила?

– Драконів?

Хлопець зітхнув. Анна дивилась на стрімку воду, що невгамовно дзюрчала під ногами, і занурилась у думки, аби витягти звідти чергову історію про лицарські битви із дивовижними крилатими створіннями. Але тут за її спиною, від галявини, почулося іржання. Малий перелякався і ще дужче припав до грудей.

– Андрію, я покажу тобі справжнього дракона, якщо ти тут посидиш тихенько і не виходитимеш на луку. Попри що.

Хлопець кліпав блакитними очима.

– Справжнього дракона… Тільки сиди тут і мовчи. Добре? – прошепотіла жінка, обійнявши малого.

Вона ледь відірвала від себе сина і всадовила його на камінь. Той від переляку перебіг і сховався за іншим, ще більшим валуном.