Ганна Гороженко - Лицарка Корони

На сходах вона помітила мішечок. «Ох, знайомий почерк!» – зраділа Анна, схопила секретне послання.

Торбинка була з м’якого червоного оксамиту, всередині – щось тверде. Жінка заскочила у дім, де чоловік саме гарчав на хлопа, який знімав з нього чоботи.

– Анно! – п’яниця неочікувано промовив у бік дружини, відштовхуючи ногою служку – Ходи-но сюди, жоно!

Та від несподіванки застигла і якийсь час стояла незрушно.

– Чи батога знов узяти?! – прорипів господар.

Панна зітхнула, непомітно сховала торбинку в кишеню і наблизилась. Чоловік, умостившись на лаві, простягнув до неї ногу у чоботі зі стертою підошвою. Вона схилилась і потягнула взуття. Чобіт не давався, наче справді приріс до чоловічої ноги.

– Слабка вже зовсім?! От як тебе я випестив! Геть розслабилась! – господар вдоволено шкірився і чадів отрутним запахом.

Анна лютувала на себе, що й досі терпить чоловікові знущання. Але ж – як їй вдіяти? Розлучення – шалений ризик, навіть для неї, шляхтянки старовинного князівського роду. До того ж без згоди і підтримки владики їх так просто не розлучать. Врешті у неї є син – і слід перейматись тепер не лише своїм майбутнім, а і його. Втекти? Як часто вона про це думала! Але ж життя нарізно від чоловіка, і втеча у рідні обійстя, що перейшли до мужа разом з її посагом, поставить пляму на всьому їхньому роду Сокольських! Залишається лише мешкати з нелюбом, терпіти і напувати його до безпам’ятства, а потім ненадовго вириватись на волю, за гострий частокіл Чорного Лісу.

Щоразу, коли чоловік надовго зазирає у пляшку, Анна оголошує люду в обійсті, що їде погостювати до брата Марка, а сама рушає виконувати волю владики, її покровителя і душпастиря. За цю непанську роботу вона отримує чималі кошти, їх витрачає на сімейні справи і навіть відкладає для себе на майбутнє. Досі ніхто не розпитував про походження її особистих прибутків. Та й про часту відсутність господарки ніхто жодних питань не ставить – бо княгиня завжди встигає повернутись до того, як чоловік протверезіє.

Анна ще раз ривком потягнула на себе чобіт і нарешті він знявся. Скинула його на підлогу і розвернулась у бік своєї кімнати.

– А інший?! Бабо!!! – несамовито закричав хазяїн. У цю ж мить до нього підскочив холоп, підняв ногу господаря і заходився знімати другий.

Панна миттю дісталась покою, замкнулась на засув і кинулась відкривати торбинку. З неї на стіл випала срібна пляшечка і складена вдвоє записка. Господиня її розгорнула, прочитала і завмерла. На дрібному аркуші чорнилами звивистою кирилицею, наче в релігійних манускриптах, було виведено: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої».

Княгиня торкнулась пляшечки і відняла руку, наче ошпарена. Перевела погляд на образи під стелею і розгублено присіла на лаву. Панну охопив страх, руки затремтіли, і вона закрила очі, аби заспокоїтись. Її тривожні роздуми перервав грюкіт і рев за дверима.

– Замкнулась, відьмо! Чи гадаєш, мене це спинить?! – раптом гримнуло так, що, здавалось, муж ось-ось розтрощить хвіртку. Скільки разів він ламав ці двері і брав її силою.

«Годі цього з мене!». Господиня підвелась, глибоко вдихнула повітря, схопила пляшку і хижо посміхнулась. Вільною рукою вона піднесла листа до полум’я свічок. Поки двері утримували навалу п’яного мужа, вона задоволено спалювала послання. Папір палахкотів, чорнів і розлітався довкола дрібними іскрами. І щойно остання з них згасла, хазяйка нарешті заспокоїлась. Рішення було прийняте. Коли двері здались і з гуркотом впали на підлогу, вона вже вкладала пляшку в кишеню. Піднявся густий пил. Посеред нього височів розчервонілий злющий кремез.

Та несподівано дружина мило йому всміхнулась і відчайдушно заголосила до служки:

– Просько, негайно неси варенухи! Тої, що поміцніше! Будемо господаря частувати!

У Луцьку на площі Ринок було гамірно. Біля церкви Івана Хрестителя у кілька рядів щільно вишикувались численні візки торговців. Ярмарок був жвавим, гомін ширився усім велелюдним майданом. Біля кам’яниць майстрів шевського цеху чинбарі вивісили шкіряні пояси. Знахарки позносили розтерті у порох трави для фарбування. Біля однієї продавчині – так давно вже при надії, що ось-ось мусить розродитись, яка підпирала долонею живіт, огорнутий довгим сірим фартухом, – скупчився люд. Жінка торгувала червцем, який надає одягу шляхетності, фарбуючи його багряним. Вочевидь, вона погодилась розпродати товар за найменшу на Ринку ціну, аби лише не стояти просто неба до пізньої ночі.