Ганна Гороженко - Лицарка Корони

Анна приклала палець до губ – показуючи, аби малий анічичирк – і визирнула з-за лісових заростей. Лукою прогулювався рудовусий чолов’яга у гостроверхій шапці. Поруч із деревами стояв гнідий кінь. Жінка поправила спідницю й волосся, що збилось з-під очіпка, і вийшла назустріч.

– Пані Анно! Хто б знав! А я гадаю, чий це стилет стирчить у траві? – промовив шляхтич, перевіряючи пальцем, чи гостре вістря у зброї, яка холодом блиснула в його руках.

– Він мій, пане Журавницький, – жінка привіталась традиційним кніксеном.

– Облиште ці шляхетні штучки, – чоловік хижо всміхнувся. – Ми ж з вами не такі, як інші. – Шляхтич простягнув стилет, повернувши його гострим кінцем до себе. Жінка забрала зброю, однак не сховала, а далі тримала в руках. Пан подивився на піхви при її поясі і встромлений в них такий самий ніж і лукаво посміхнувся у вуса.

– Ви до нас на гостину? Не чула від чоловіка, що ми на когось чекаємо, – жінка наче й не почула попередніх слів співрозмовника.

– Ні, гостюю по сусідству, у Михлині, у ваших родичів, – шляхтич знову зашкірився. – А ви сама, тут, у лісі?

– Звісно – відрізала жінка і завела руку зі стилетом за спину. – Сама…

– Анна Сокольська… – рудовусий промовив це протяжно, наче милуючись звуком її імені. – Я знаю вас набагато краще, ніж ви думаєте.

Пан роздивлявся, чи не сховався хтось за чагарями. Але довкола було безлюдно і спокійно. Хіба десь у гіллі над їхніми головами скрякнув крук.

– Гадаю, вам вже час, пане Журавницький. У Михлині на вас зачекались, – суворо промовила жінка, не залишаючи шляхтичу жодної можливості продовжити розмову.

Але той на це не зважав.

– Анно, я за вами стежу. Майте на увазі, – кутики його губ розплились знову, очі блиснули лихими бісиками.

– Я вас не розумію! – обурено відповіла жінка, додавши металу в голос.

– Тримайтесь подалі від моїх справ, пані Анно. І так, згоден, в Михлині на мене вже чекають, – рудовусий сказав це протяжно, не кваплячись наблизився до коня, скочив у сідло, схилив голову заради удаваної ввічливості і «йокнув» стежиною у ліс.

Анна ж стояла, застигши, наче заморожена. Потім перевела погляд у бік гілля, яке все ще розгойдувалось услід за небажаним гостем. Наче блискавкою, з голови до п’ят її прошив холод від несподіваного візиту Журавницького до її Чорного Лісу. Цієї миті із хованки вибіг білоголовий наляканий малий і кинувся до матері. Обійняв і гірко заплакав. Дрібні теплі дитячі сльози наче вдихнули життя у матір, вона схилилась до сина, поцілувала й прошепотіла:

– Не бійся, ніколи нічого не бійся. А тепер ми підемо до драконів…

За стіною з гострого частоколу було видно темні дахи. Анна зі сином ще підходили до воріт, як варта вже заходилась їх відчиняти. Посередині Чорного Лісу стояло обійстя, де Сокольська вимушена була проводити сірі дні. Які ж немилі їй були ці дерев’яні старі оселі із запахом цвілі, скрипучими половицями та чоловіком-нелюбом! Вона була видана малолітньою з примусу за князя Василя Четвертенського, який вже давно розчинився у тьмяній варенусі.

– Анно! – загриміло зі сходів панського будинку. – Знову водила сина у ліс, відьмо! – міцний чолов’яга, від якого смерділо, наче з льоху, нарешті протверезів.

У сірій сорочці навипуск, похитуючись, він наближався до жінки. Анна тільки й встигла передати малого няньці. Малий заверещав. Нянька понесла його у покої, а над Анною схилилась міцна статура чоловіка: розхристана сорочка, з червоної шиї звисає плаский мідний хрест. Той заніс руку над дружиною. Служки навкруги подружжя принишкли: не вперше хазяїн дозволяє собі таке. Але хазяйка стояла струнко, наче берізка, лице її зблідло, посуворішало і стало холодним. Чоловік зробив крок, та несподівано оступився, похитнувся і ледь не впав – на поміч йому підскочила челядь. Анна обійшла п’яницю і впевнено рушила до дому.

Цього вечора пані сиділа сумна. Вона дивилась на вогники свічок, що відбивались у товстому склі вікна. Вже давно стемніло, синій вечір перетворився на гірку глибоку ніч. Господиня Чорного Лісу поринала у дрімоту – але роздягатись не поспішала. Вона чекала, поки чоловік звично захропе, розлігшись просто на підлозі біля печі – кожної хвилини, поки він при тямі, Анна поруч із ним відчувала небезпеку. Від сумних думок її відірвав несподіваний стукіт у шибку – наче хтось камінцями кидався у скло.

Анна наблизилась до вікна, та розгледіти на вулиці бодай щось було неможливо. Пані вискочила з кімнати і стрімголов гайнула надвір. Тут теж нікого не було, окрім варти на воротах. Протяжно заухкала сова. Хазяйка подумала, що їй лише почулось і стомлено схилила голову.