Ганна Гороженко - Лицарка Корони

Анна схвально кивнула. Янушу її вираз обличчя нагадав вдоволену дівчинку, якій щойно пообіцяли привезти із ярмарку яскравий солодкий льодяник. Він згадав, як малим під час батькових подорожей перетинався із Сокольськими, серед них було грайливе дівча, що ходило у короткій сукні і з малим кортом при боці. Ще тоді Анна видалась йому незвичайною – адже її, як і його, з дитинства навчали військовій науці. Різниця була лише в тому, що Сокольські навчали дівчинку. А це було рідкістю. Януш рукою вказав княгині шлях, і вони вийшли із зали разом, чим сильно здивували сестру Острозького Катерину, яка цілий вечір пильно стежила за новими гостями замку.

– Ви вже не носите зброю при боці, пані Сокольська? – пожартував Януш, ведучи Анну довгим коридором в інший бік палацу.

– Ні. Але, якщо вона мені потрапить до рук, я знаю, що з нею робити.

– Це дуже добре, пані Анно. Ваш батько був мудрою людиною і він вірно вчинив, навчивши вас битись, – Януш Острозький відчинив двері бібліотеки в кінці коридору.

Княгиня помітила, що вони незамкнені. В залі за свічкою сидів чернець. Він підвівся, щойно господар увійшов, вклонився і стрімголов залишив кімнату. Молодий Острозький підніс підсвічник з писарського столу до численних канделябрів, і за деякий час бібліотека запроменіла світлом. Януш повернувся до Анни і, дивлячись їй у вічі, задмухав свічу, яку тримав у руці. Потім впритул наблизився до гості і прошепотів їй на вухо:

– Тож, що саме вас цікавить, княгине?

Анна відступила від чоловіка на крок і натомість наблизилась до столу, за яким досі працював чернець. На ньому лежали папери, списані грецькою.

– Це буде переклад? – поцікавилась гостя.

– Так, Арістотеля. Останнім часом я цікавлюся філософією, – князь також підійшов до столу і став поруч, наче переслідуючи княгиню.

– А яких ще філософів ви порадите, ваша світлосте? – Анна провела рукою по дрібно списаних чорнилом паперах.

– У Овідія є цікаві спостереження за жінками. В нього є така праця, називається «Наука кохання»… – Януш схопив долоню гості і підніс її до своїх губ.

– Князю, ви мене спокушаєте? – співрозмовниця лукаво усміхнулась.

– Не я вас, а ви мене, пані… – Януш Острозький поцілував пальчики княгині, та вмить відкинув її руку, щойно двері зали рипнули. Але так ніхто не увійшов – вочевидь, це був палацовий протяг – і Анна розсміялась. Молодий князь оторопів.

– Вам не здається, ваша світлосте, що це був божественний знак?! – княгиня все ще посміювалась. Молодий Острозький зблід, і не вимовивши ані слова, стрімко полишив кімнату.

«Дивак» – промайнуло у Анни. Вона знала, що Острозькі затяті не лише у своїй православній вірі, а й у численних забобонах. Подейкували, що князі неодноразово звертались до оракулів та алхіміків – і саме від їхніх порад такі величезні статки родини. А за подібні послуги з потойбіччя доведеться сплатити, шепотіли пліткарки на ринкових площах. Хай би як не розбудовували Острозькі численні церкви і монастирі, як ревно б не молились у храмах за їхнє здоров’я – розплата наздожене волинських королів, розмірковували ласі до чуток п’янички у шинках. Та, звісно, на пересуди Острозькі не зважали. Та й хто зараз не звертається до провидців чи алхіміків? Чи не кожен багатій у старій матінці Європі.

І все ж княгиня намацала слабинку молодого Острозького: той прислухався до «божественного знаку» і просто утік, залишивши її на самоті. Анні ж цього тільки й треба. Вона не втрачала ані хвилини, розшукуючи грамоту. Кинулась до полиць, там її не знайшла. Позазирала у шухляди писарського столу, але в них були лише чорнила, пір’я та пожовтілі тонкі аркуші, схожі на тонкий пергамент. Княгиня схопила канделябр і наблизилась до найвіддаленішої скрині. Та була замкнена. І, вочевидь, найцінніші папери зберігались саме в ній. Двері знову рипнули, Анна обернулась. Цього разу до кімнати увійшов чернець, він схилився у поклоні:

– Його світлість князь Януш Острозький наказав відповідати на всі питання вашої світлості…

– Я вражена книгозбірнею. І вашою роботою, вона у вас така цікава. Торкатись старовинних фоліантів, читати тисячолітню мудрість. І я бачу – тут не лише церковні книги, – Анна мило всміхаючись, поставила канделябр на скриню і хотіла було рушити до столу.

– Так, тільки попрошу вас прибрати вогонь з тієї скрині. Там дуже важливі папери.

– Які ж? – удавано невинно поцікавилась княгиня.

– Там архів князів Острозьких, – перекладач рознервувався і сунув до неї, бо Анна саме схопила канделябр і нахилила так, що з нього ледь не впала свічка. Та після відповіді жінка слухняно передала йому підсвічник і уважно огледіла ченця. На його паску вона помітила зв’язку ключів.