Ганна Гороженко - Лицарка Корони

Пронизливий жіночий вереск рознісся палацом. Майже одразу в коридорах зашурхали ноги, загарчали голоси. Палац Острозьких прокинувся від жаху. Княгиня ж, попри біганину за дверима, залишалась спокійною. Вона підвелась із крісла, дістала зі скрині нову сукню і неспішно почала перевдягатись. Гамір посилювався. Анна дивилась у вікно і рахувала кожен стук свого серця – вона була здивована власним спокоєм, хіба що руки ніяк не могли зігрітись, як би не намагалась вона їх зігріти біля полум’я свічі. Василь Борзобагатий нарешті прокинувся, застогнав від головного болю і розплющив одне око. Його дружина саме розправляла широку спідницю із синього оксамиту.

– Що сталось? – прошепотів Борзобагатий.

– Не знаю, любий. Ти щось погано виглядаєш. Хоч так насправді мусила б виглядати я, а не ти, – княгиня говорила це пошепки. Вона присіла на ліжко поближче до чоловіка і підіп’яла нижню губу. Василь, вочевидь, не розумів, про що мовить його дружина. – Зовсім мене вимучав уночі. Бачиш – бліда, як смерть… – на цих словах молода запнулась, зітхнула і продовжила: – Заснули ми лише під ранок. Я й не знала, що та такий ласий до любощів!

Борзобагатий був здивований, привстав, почухав бороду і замислився. Цієї ж миті у двері постукали. Анна трохи знервовано повернулась до вікна, а її чоловік неквапливо підвівся і рушив відчиняти.

– Князь Острозький звелів усім зібратись у трапезній! Негайно! – прозвучав низький бас голови особистої охорони володаря.

Брутальний тон молодика у сірому короткому жупані із оголеною шаблею відбив бажання розпитувати – в чому ж така негайна потреба. Княгиня сховала вхололі руки у таємні кишені сукні. Її пересмикнуло від рішучого тембру командира. І лише, коли двері за ним зачинились, вона вільно видихнула, повернулась до дзеркала на стіні і поправила гофрований комір, провела рукою по гаптованому сріблом ліфу сукні. Княгиня поглянула на себе – колір обличчя землистий, сірий, бліді губи і сумні очі. «Я думала, що це буде простіше, а воно не так… Боже, пробач мені, у мене не було іншого вибору… а може був?» – жінка знов поглянула на своє відображення у дзеркалі. Надто бліда… Вона має щось зробити, інакше своїм виглядом видасть себе. Анна стала пощипувати себе за щоки – аби з’явився хоч який рум’янець.

– Щось ж це за ранок такий?! – бідкався ще сонний Василь, одягаючи вузькі штані та довгий зелений жупан.

– Нам варто було б уже їхати на Вільно. Не треба надовго затримуватись тут, що скажеш? – Анна мовила нетерпляче, хоч як намагалась говорити спокійніше. Розвернулась до ліжка, закрила очі і уявила темні високі стовбури Чорного Лісу, освітлені вранішнім сонцем і усміхненого сина, який ховається за деревами від суворого маминого погляду. Солом’яне неслухняне волосся, рідна посмішка… Від споминів княгиня повеселішала, наблизилась до чоловіка і ніжно поцілувала його у вуста.

Вже за якусь годину у трапезній зібрались мешканці дубенського палацу. Всі вже знали, що цієї ночі в книгозбірні сталось убивство. І, найімовірніше, з архіву щось таки зникло. Старий князь зайшов у залу невдоволений, люд підвівся, голова фамілії суворо огледів шляхту та служб. Та перед тим, як сісти на трон, Костянтин Острозький прочитав молитву. Лише потому проголосив:

– Серед нас є суддя. Ми швидко знайдемо винного і засудимо його.

– Але ж якщо це буде шляхтич, має бути суд за правилами! – хтось озвався з гурту молодих панів. – Саме цього ми досягли Люблінською унією! Аби шляхтичі не лише мали більші права, але й щоб їхні права ще й поважались!

– Вбито мою людину у моєму домі! Сталась крадіжка! Тут буду судити я, як вважатиму за потрібне! – гримнув знервований старий.

Натовп принишк. До князя наблизився той суворий вартовий із князівської охорони з грубим голосом, який заходив зранку у покої. Аннине серце забилось швидше. Адже від цього рішучого молодика залежатиме її доля.

– Цей пан – мій найближчий служба. Йому я довіряю так, як нікому більше. Северин Наливайко – він влаштує допит кожному, аби дізнатись правду! – князь лютував, схопив за руку командира, підняв її і проголосив так, аби це почув кожен у залі. – Северине, я тобі дозволяю усе – катуй усіх, якщо це треба, але з’ясуй, що тут сталось!

Чоловік у сірому жупані припав на одне коліно і прошепотів щось своєму пану так, що це не зміг почути навіть Януш, який стояв до батька найближче. В залі зависла тривка тиша. Така запаморочлива, що від неї в княгині зашуміло у вухах. Анні здалось, що від страху вона ось-ось втратить свідомість. Жінка відступилась до стіни і сперлась на неї спиною.