Ганна Гороженко - Лицарка Корони

– Жабокрицький! – люто гаркнув Острозький.

Катерина ахнула, її ноги підкосились, та служби встигли впіймати дівчину та всадовити у крісло.

Шляхтича, наспіх вдягненого, виштовхали у центр.

– Твоя шабля?!

Пан мовчав.

– Твоя, питаю?! – князь заревів.

Жабокрицький схилився на коліно і відповів стиха «так».

– Навіщо ви, пане, її намагалися сховати? – промовив, відбиваючи паузою кожне слово, Северин Наливайко.

Жабокрицький мовчав.

– Я повторюватиму це питання – денно і нощно, аби ви мені відповіли, пане, – командир підходив до шляхтича все ближче і ближче, наче змій до жертви. – Я все одно дізнаюсь, для чого ви це зробили! – Наливайко наблизився впритул і схопив шляхтича за барки. – Якщо треба, я вичавлю твої зіниці і закатую тебе до смерті, але довідаюсь!

Зал загув.

– Катувати шляхтича неприпустимо! – вигукнув хтось із натовпу.

– Цей шляхтич винен! – Северин підняв руку у шкіряній перчатці догори. – Він на світанні чистив свою шаблю. Та робив це так поспіхом, що на ній залишились сліди крові. Свіжі сліди! А ще він намагався сховати зброю! А це ще один беззаперечний доказ! – Наливайко підняв догори жупан Жабокрицького із плямою крові. – Він і цього хотів позбутися! Але йому це не вдалось.

Анна, аби не видати хвилювання, намагалась відсторонитись від усього, що відбувалось у залі, дивитись на усе так, немов вона й справді не причетна до останніх подій у дубенському замку. Сокольська обвела поглядом усіх присутніх і затрималась на обличчі голови князівської варти, жінка розсудила, що у своїй люті командир привабливий. Через голови людей вона роздивлялась його молоде обличчя – різкі риси, гострий ніс і темні очі з холодним поглядом. У самій постаті вартового, в його рухах і вмінні говорити було щось шляхетне.

– Хто тебе напоумив?! Де грамота? Для кого ти її вкрав?! – загарчав старий князь.

– Я не крав і не вбивав! – обурився шляхтич і підскочив на ноги. Охоронці його оточили і знов поставили на коліна. – Відпустіть! Я не винен!

– Ти вдерся у мою книгозбірню, вбив перекладача, вкрав документ! Ти його вже комусь передав?! Зізнавайся! – князь гримав і трусив сивою бородою.

– Я цього не робив. Я можу це підтвердити! – Жабокрицький здавалось ось-ось заплаче.

– Як? – здавалось князеве терпіння зараз лусне.

– Цієї ночі я був не сам… – прошепотів молодий шляхтич.

– Що? Не чую!

Северин Наливайко наблизився до шляхтича і потягнувся за шаблею. Натовп принишк.

– Я був не сам цієї ночі. З жінкою. І вона зможе підтвердити, що я нікого не вбивав! – вигукнув зблідлий Жабокрицький і від сорому заплющив очі, Катерина Острозька закрила лице рукою. Розлючений старий князь повернувся в її бік:

– Катю!!!

Командир князівської охорони схопив Жабокрицького за ворот жупана.

– Ні, це не вона, ваше світлосте! – звинуваченому пересохло горло, і з останніх сил він промовив, – це була Анна Сокольська!

Не минуло й миті, як до затриманого рванув Марко Сокольський. Він вже витягнув зброю із піхов – та його спинили інші шляхтичі.

– Я не дам тобі ганьбити мою сестру! Це ти, свиня, вчора не давав їй проходу! Це бачили всі!

– Який гріх бере на душу цей брехун! – на цей раз вигукнула Анна обурено, розвернулась і попрямувала до виходу.

Люд розступився і зашипів, наче сотня гадюк. Сокольська дивилась лише попереду себе і видавалась спокійною і врівноваженою, але, виходячи, щосили штурханула двері руками. Вийшовши з зали, вона спинилась, подумки намагаючись переконати себе, що усе, що відбувалось за дверима, немає до неї жодного стосунку і варто прямувати до покоїв. Утім, так і не змогла, а лишилась стояти і слухати все, що відбувалось у залі.

Щойно дружина вийшла, Василь Борзобагатий зашарівся. Тепер всі дивились на нього. Щомиті він ставав все багрянішим і нарешті вичавив із себе:

– Це неправда, ваша світлосте. Моя дружина не могла так вчинити.

Тепер й чоловік Сокольської разом із її братом полишили зібрання. Спантеличений натовп загомонів. Більше Анна не підслуховувала – вона нарешті пішла геть. Хоч серце її калатало, сумління гризло – і довелось докласти неабияких зусиль, аби заспокоїтись.

Тим часом старий князь лютував, він гупнув долонею по ручці трону:

– Це не місто, а Вавилон – мати розпусти і гидоти землі. Заберіть цю потвору у підземелля. Там він швидко зізнається.

– Але він шляхтич! Шляхтича не можна катувати! – заступився за Жабокрицького служба Януша Острозького, який раніше вже перечив князеві, згадавши про Люблінську унію.