Ганна Гороженко - Лицарка Корони

Бородань у літах підійшов до вікна. Він подивився на шпиль католицької капітули навпроти єпископського палацу. Той врізався у захмарене небо, яке загрожувало ось-ось розридатися холодними слізьми. Інтеррекс зітхнув – сивочолий у темній рясі, він зрікся світських благ і за те опинився на одному щаблі з королями. А все завдяки краківському каштеляну Енжею Тенчинському, який у дрібному Якубі розгледів неабиякі здібності і не пошкодував грошей на навчання хлоп’яті – чужому і навіть не далекому родичеві.

Інтеррекс останнім часом часто згадував свого покровителя. Вже й свічку розпорядився в храмі ставити за його упокій і молитви по монастирях читати – та не йде Тенчинський з голови. Може, це знак? Бо хто ж ще так любив матінку Церкву і Польщу, як не Тенчинський? «Як, як же тебе посилити і збільшити, перетворити тебе на могутню, аби підкорились тобі усі народи, моя рідна земле? А головне – литвини та русини, які не хочуть розпрощатись зі своїми вольностями, а хочуть ще нові і нові!» – Якуб молитовно склав руки і на обрії в цю ж мить блиснула громовиця.

«Тільки Габсбурги силою та рішучістю зможуть побороти русинів із їх православ’ям! Не допомогла нам Люблінська унія, яка хоч і приєднала русинські землі до Польщі, перетворивши їх на єдине, та не подіяла на східні воєводства. Не відмовляються русини від власної грецької віри. Вважають себе окремішним народом. Та не бути тому! Заради моєї Польщі. Заради усього, що у мене є – мого краю і народу».

Інтеррекс наблизився до столу і схопив дзвона. На його звук вийшов служка.

– Zawołaj kancelistę. Będę pisał Habsburgom. I pośpiesz się! [1] Клич писаря. Писатиму Габсбургам. І поквапся ( пол. ). – прогримів невисокий, але дужий архієпископ.

Біля корчми у передмісті Вільно дормез спинився. Княгиня раділа зупинці. Та, либонь, найбільше тому, що нарешті, після місяця подорожі, мандрівка завершувалася. Дорогою молодим доводилось відвідати всіх родичів та друзів родини. Марко Сокольський такої довгої поїздки не витримав і давно вже повернувся додому. Самій ж Анні навіть почало здаватись, що їхній шлях до столиці Великого князівства Литовського і Речі Посполитої не завершиться ніколи. Що далі вона з Василем віддалялась від рідних земель, то більше марніла. Чоловік помічав, як молода дружина іноді плаче на самоті. «Мабуть, тужить за батьківщиною», – припускав Василь і, як випадала нагода, обіцяв, що мандрівка буде недовгою. Та він помилявся, подорож затягувалась, як і похмурий настрій молодої.

Жінка у темних шатах вийшла з карети та попрямувала до корчми. Там майнула у кімнату на другому поверсі, аби змінити дорожню сукню на більш вишукану, адже столицю слід підкорювати з першої миті. Гостьові покої були аскетичними: з меблів лише ліжко і лава, на стіні чорніє розп’яття. Слідом за княгинею у кімнату занесли дорожні скрині. Анна наблизилася до вікна і визирнула надвір. На вулиці коні місили багнюку, в калюжі спав п’яниця без чоботів, повз нього проходили чоловіки та жінки у довгих невиразних жупанах, поруч рохкали свині, закриті у стійлі. Довкола корчми стояв страшенний смрад, Анна затуляла носа хусткою, змоченою трояндовою водою. Вона перевела погляд на сіре небо, яке тяжким хмаровинням супроводжувала їхню карету від самого Дубна. «Такого ж кольору його очі, холодні, наче метал», – княгиня згадала бідного Жабокрицького, її пересмикнуло. Вже в дорозі вона довідалась, що той помер у дубенському підземеллі. І що до останньої миті повторював її ім’я. Тепер Сокольська була певна – шляхтич прокляв її, холодну і жорстоку жінку. Адже це вона занапастила його, скориставшись чоловічою слабкістю. А могла ж цього й не робити. Анні стало шкода й себе – раніше вона ніколи не діяла так підступно, а останнім часом вбиває одного за одним. Що ж буде далі?

«Ні, ні, ні! Анно, заспокойся! Ти ж знаєш, для чого і для кого це робиш. І хай твої руки будуть по лікоть у крові, нехай ти занапастиш свою душу, але він, він житиме, і не побиватиметься, не стане жебраком. Його доля складеться і він досягне слави».

Солона крапля знов покотилась з очей. Княгиня змахнула сльозинку, і тут у кімнату постукали. Це прийшла корчмарева донька – допомогти перевдягтись ясновельможній пані.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.