Ганна Гороженко - Лицарка Корони

– Жабокрицькі хоч і бідні, але шляхтичі. Вони спробують налаштувати інших проти вас, якщо довідаються, що одного з них катували, – промовив, потупивши очі, один з князівських служб у синьому жупані.

– Хай тільки спробують. Його провину вже доведено. Залишилось лише з’ясувати, кому він служив, – промовив Януш, відірвавшись від срібного келиха.

– Він цілий вечір ходив за Сокольською. Може справді був із нею, а вона з чоловіком бреше… – розмірковував синій жупан.

– Жабокрицький хитрий пес. Він навмисне це робив, аби так всі подумали, – підхопив інший, що сидів поруч. – Навряд би панна у чужому домі, та ще в такому величному, як палац Острозьких, щось би таке втнула.

Януш слухав своїх служб і нарешті втрутився:

– Я Сокольську знаю. Вона жінка норовлива, але прямолінійна. Її батько загартовував ще змалечку, вчив, наче хлопця. До всіх цих жіночих витрибеньок вона нездатна. І швидше за все відшила Жабокрицького – то це така його помста! – Януш пригадав свою вчорашню розмову із княгинею і знову хильнув чарку.

– Пес… – підхопив один із радників.

– Видно, йому добре заплатили, раз мовчить і не каже, хто це. В його опочивальні грамоти нема. Він устиг її комусь передати… – продовжив сусід.

У залу підземелля заскочив стурбований кат, він розвів руками. Януш із службами напружився і підвівся.

– Здох… Не винен я… Наче нічого такого й не робив…

Князь із шляхтою увіравались у катівню – на підлозі лежало скривавлене тіло, над яким чаклував юдей. Та марно. Лікар підняв голову:

– Слабке серце. Слабкий розум. Не витримав хлопець.

Від розпачу Януш Острозький зі всієї сили вдарив кулаком об стіну.

На ранок задощило, але молоді Борзобагаті планів не змінили. Вони сідали у закритий дормез. Сокольська натягнула шубу, вкриту темно-синім шовком. Анна вже дійшла до карети і обернулась лицем до двоповерхового палацу. В одному з вікон застигла темна жіноча фігура – Анна знала, то за нею стежить розбита горем Катерина Острозька. Княгиня зраділа, що нарешті полишає Дубно. Вона підняла свої численні спідниці, під якими причаївся її найбільший секрет.

– Стійте, стійте! – по калюжах до ридвану біг чоловік. Анна напружилась. – Князь запрошує вас погостювати в його палаці у Вільно.

Князівській служба передав Борзобагатому листа, скріпленою червоною князівською печаткою. Княгиня всміхнулась і задоволено вмостилась у кареті. Слідом за нею у дормез піднявся Василь. Він дочекався, поки дверцята закриють і нарешті поставив питання, що вже цілі день і ніч його муляло:

– Аню, ти ж правду казала, що тоді… ти була… не з ним, – Василь дивився на дружину змученим поглядом.

«Хом’як» – пригадались княгині слова суперниці і вона всміхнулась:

– Васильчику, припини. Не будь дитям.

Марко, який гарцював на коні, зазирнув у вікно дормеза, кивнув схвально головою і голосно гукнув до надвірних козаків:

– На Вільно, руш!

У тяжких роздумах Йона Борзобагатий сидів за столом зі стосом паперів. За вікном лив дощ, барабанив у зачинені віконниці, у комині палахкотів вогонь, а біля єпископських ніг грівся дворовий кіт Хведька.

«Сокольська і Онисфір… Онисфір і Сокольська… Темна конячка, що прагне стати не менше, ніж Митрополитом Київським і всія Русі… і моя невістка… Як розірвати цей зв’язок?».

Йона розумів, що силою на Анну Сокольську не подієш. Треба було діяти хіба наглою хитрістю. Борзобагатий подивився на свою єпископську золоту каблучку – Онисфір був його прямим суперником у боротьбі за митрополичий престол. Так-так, то була найзаповітніша мета Йони – стати душпастирем усіх русинів. Заради такого він погодився б просто зараз прийняти сан. Та що там сан! Навіть побути трохи ченцем і зректись усього мирського. Щоправда, зректись ненадовго, аби він – нащадок дрібного шляхетського роду – отримав владу, більшу за королівську. Не над тілами, а над душами людей.

Мрії, мрії – такі солодкі мрії… Йона облизнувся. Йому захотілось іспанського вина, якого купці доставляли до Луцької єпархії разом із посилками Костянтину Острозькому.

«Може, Онисфіра та Анну поріднює якась таємниця? Дивно, що княгиня обрала собі за духівника отця, який довго не був церковною особою і сан священницький отримав лише нещодавно. Ох-ох, щось тут не так все просто, відчуває моя селезінка…»

Йона пригадав, що Онисфір, так само, як і він, отримав в управління від попереднього короля православний Лаврашевський монастир. Луцький єпископ відзначив – щось надто багато спільного між ним та духівником Сокольської.