Ганна Гороженко - Лицарка Корони

«Онисфіра і княгиню щось поєднує, і це щось – більше за її гріхи… таємниця, яку варто розгадати…».

Йому стало невтерпець, він схопив мідного дзвоника, і з першим ударом у дверях з’явилась служка.

– Принеси мальвазії з цими… як в біса їх називають… помаранчами! Руш!

У тяжких роздумах біля вікна стояв худорлявий сивий чоловік у темному вбранні. Оснисфір замислився. Він бачив, як білі храми і золоті куполи накриває чорна хмара. У вузьких віконних проймах соборів палахкотіли свічки. Православні кияни поспішали на службу Божу. Їх, імовірно, не лякало, що вертатись додому вони будуть під зливою, бо перші дощинки вже змочили бруківку київського Подолу. На розі сусідніх вулиць матроси чужоземних торгових суден затягували свої вульгарні пісні – і хоч місцеві їхньої мови не розуміли, про зміст веселих куплетів можна було легко здогадатись. Вони були вже добре напідпитку, поруч із ними реготали босоногі хвойди з найближчої корчми, сподіваючись за свою компанію заробити мідні гроші. Крамниці та портові склади поруч із храмами зачинялись до завтра. Дружина пекаря щойно винесла надвір свіжу вечірню випічку. На жінку у чистому білому фартуху та з великим розносом, повним кругленьких хлібин, заздрісно дивилось білобрисе маля у вимащеній багном сірій сорочці – воно стояло біля своєї матері-злидарки, яка заснула просто на мокрій бруківці.

Онисфір потягнувся до дзвоника. На його звук з’явився писар.

– Тримай два гроша. За один купиш у тієї продавчині хліб і віддаси дитині – на розі стоїть біля нероби. Другий – даси злидарці, хай візьме його і забирається із малим геть. Зрозумів?

Писар схвально кивнув. Онисфір витягнув із гаманця, прикріпленого до срібного паска, монети.

– Йди вже.

«Маля білобрисе… гарненьке, а в злиднях… Хто ж тебе захистить, хлопче? Він такий беззахисний, як і ми усі. Це місто, твердиня православних вірян, русин. Чи можу, я, раб твій, Господи, це осилити? Гірка, а не солодка, ця Люблінська унія. Шляхта їй радіє, не думаючи про майбутнє своїх земель. Так-так, тепер за русинськими шляхтянами закріплені небувалі права, прирівняні вони до поляків та литвинів, перетворені на третій стан у Речі Посполитій. Та гірко, як гірко, що не тямили вони, погоджуючись на Унію, що разом із нею прийде навала католиків і заполячення на наші землі. Як протистояти цьому, Боже? Чи віддаси ти вірних своїх грецької православної віри на поталу? А чи збережеш? Чи даси мені цю честь – з молитвою і талантами своїми відстоювати нашу праведну віру на рідній землі?»

Тяжкі роздуми в Онисфіра Дівочки. В цей непростий час відчуває він потребу втрутитись у перебіг історії. Та, може, це і є його доля?

Онисфір подивився услід злидарці, яка зраділа несподіваній пожертві, схопила дитину і попрямувала босоніж під дощем у бік корчми. Чоловік всміхнувся, побачивши задоволені очі маляти, яке на руках у матері не відривалось від м’якої і духмяної здоби. Він і сам у дитинстві був таким занедбаним. З родини дрібних київських шляхтичів-зем’ян – його долею могло стати служіння більш заможним панам або ж тяжка робота на себе чи взагалі на землі, на полі. В дитинстві батьки на Онисфіра не зважали, у них голодних ротів був повний дім і їм ледь вдавалось зводити кінці з кінцями. Тому й віддали свого сина у служіння при монастирі. А вже звідти, навчившись грамоті, малий Дівочка пішов у світ широкий. Його, наче корабель у штормовому морі, поносило по світах, та врешті він повернувся додому, на кохані київські пагорби, у тінь віковічних лип, поміж якими виблискують золотаві куполи.

Чому навчився Онисфір за ці роки – в колі заможного панства серед блиску королівських дворів? Мудрості? Аж ніяк. Лише хитрості і підступності. Так, саме це його найкраща і найгостріша зброя. І нею він буде битись до скону, поки не захистить те, що наймиліше його серцю. Його любу вітчизну, тисячолітню історію якої жоден чужинець не спаплюжить.

У тяжких роздумах з кута у кут, як хитун годинникового механізму, проходжав залою єпископського палацу інтеррекс Речі Посполитої Якуб Уханський. Після наради з королівськими урядниками він ніяк не міг заспокоїтись. Час безкоролів’я має завершитись. Але як, як переконати впертюхів-шляхтичів із русинських та литовських земель підтримати кандидатуру Габсбургів? Та й не всі польські пани хочуть бачити суворого ревнителя католицької віри на престолі – побоюючись, що змусить він їх говорити німецькою. «От, йолопи… Іуди!» – вигукнув інтеррекс і скинув з каміну підсвічник. Благо, хоч свічка у ньому не горіла.