Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Так, удаючи поснулу та погойдуючись у кареті, Ліза й справді несподівано для себе задрімала, й пробудив її гучний, просто оглушливий удар грому. Вона схопилася, відразу ж широко розплющивши великі зелені очі, й ледь роздивилася у напівпітьмі лиця Мері та Кажановського навпроти. Потім яскраво-рожевим спалахом сяйнула блискавка, й вона змогла роздивитися обличчя сестри – бліде та перестрашене, й Мері ледь не тулилася до спокійного, трішки замисленого Кажановського. Поряд Лізи маман з напруженим лицем дрібно-дрібно хрестилася й шепотіла собі під носа молитву, котру Ліза пам’ятала ще з дитинства й котра заспокоювала її часто під час розгуляння погрозливого негоди, – «Свят-свят-свят, Господь Саваоф, свят…» Маман вірила в силу тої молитви проти грози та блискавиць.

Ліза заблимала заспаними очима.

– Що трапилося?

– Нічого, – почувся спокійний та впевнений голос Кажановського. – Просто гроза… – Новий, надзвичайно оглушливий удар грому змусив Мері застогнати, й, забувши про всі правила, вона прямо таки вчепилася побілілими пальцями в рукав сюртука сусіда, на що той лиш поблажливо всміхнувся. Коні дещо настрашено заіржали, й наступної миті карету досить неприємно та відчутно струсонуло.

Маман ревно захрестилася.

– Господи, помилуй, як же гримнуло!

– О, для нас це звична річ, – промовив Роман Якович.

– У вас так часто трапляється бути негоді? – Ліза недовірливо поглянула на Кажановського, лице котрого ледь виднілося у напівтемряві, яка знову запанувала в кареті. – Дивно, але у нас, у Миргороді, майже увесь час ясна та гожа днина, грози не було давно…

Кажановський тихо розсміявся.

– Так то у вас, у Миргороді. А у нас тут часом таке трапляється! Чи ви не знаєте, що мій пращур був, за переповідками, чаклуном?

Щось у його голосі – холоднувате та вороже – змусило відчути Лізу, як спиною прокотився неприємний холод якогось… наче потойбічного страху.

– Щось чула, – обережно відповіла вона.

Кажановський незрозуміло гмикнув.

– Щось чули? А я з цим зростав і все чекав з острахом, що ось будь-якої миті в мені може прокинутися дух невпокоєного пращура-чаклуна Данила Кажана і я одним лиш поглядом зможу відчиняти замкнені двері, або ж заввиграшки запалювати вогники на свічках, або ще щось подібне. Хоча всі чекали, що ці здібності вспадкує Ярослав, дуже вже він вродився схожим на чаклуна-пращура, а зараз так особливо сильною зробилася та схожість.

Маман перехрестилася.

– А… а він успадкував? – якось невпевнено, нерішуче запиталася вона, й Кажановський знову розсміявся.

– А хто його знає? Ярослав дуже потаємна людина, завжди таким був, а після самогубства дружини та його потаємність, мені так видається, й узагалі набула хворобливих форм. – Він легенько стиснув маленьку ручку Мері. – Але давайте полишимо цю розмову, поки наша чарівна Марія Павлівна геть не знепритомніла від страху. Не звертайте уваги, моя люба, на ті теревені про чаклунів та нечисть. То я просто так жартував з Елізою та вашою маман, нехай мені за то язик дурний всохнеться. Усі ті розмови про чаклуна Данила Кажана – то все є побрехеньками старих пліткарів та пліткарок, чого вони тільки не навигадують. Так що не бійтеся, люба Марія Павлівно, то все вигадки, котрі не мають попсувати вашого перебування у моєму маєтку.

Мері вдавано хоробро посміхнулася.

– А я й не боюся, – запевнила вона, хоча голос її тремтів від страху, похмуре надвечір’я, що западало навкруги, залило яскравим світлом блискавки, а грім, мов насміхаючись із її неправдивих слів, ударив з новою силою.

Карета різко звернула.

– Майже приїхали, – весело сповістив Кажановський.

Ліза побачила, визирнувши у віконце, що карета стрімко котиться широкою дорогою, обсадженою стрункими ясенями, а за завісою дощу, котрий лився на землю, темніють у світлі блискавок обриси великого будинку. Серце в неї на мить завмерло, а потім стиснулося, занилося пронизливо від недоброго, темного передчуття, що охопило його при вигляді того будинку, обриси котрого ледь проступалися крізь завісу дощу. Й передчуття те слизькою змією почало ворушитися під її серцем. Карета проїхала ще вперед і зупинилася перед маєтком, сіре каміння котрого щедро поливалося дощем і видавалося майже чорним, з рожевим відлиском блискавок.

Кажановський відчинив дверцята.

– Ось ми й приїхали! Ласкаво прошу до «Гнізда Кажана», – гостинно промовив він, й у ту ж мить над каретою оглушливо затріщало й вдарився грім такої сили, що, здавалося, й земля здригнулася й похитнулася.