Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

А оселитися в маєтку Кажановських Роман Якович запропонував їм у той же день, коли повернулися вони з парку, отримавши згоду Лізи стати його дружиною. Маман усе ще продовжувала сидіти у тім обшарпанім фотелі, й з напруженням вдивлялася в їхні лиця, й ледь уголос не зітхнула полегшено, коли Кажановський уклонився їй і голосом, сповненим вдоволення, промовив:

– Люба Олено Назарівно, маю повідомити вас про ту приємність, котру зробила мені ваша донька. Єлизавета Павлівна зробила мене надзвичайно щасливим чоловіком і погодилася стати моєю дружиною. А тепер я прошу вашого для нас материнського благословення.

Маман швидко підхопилася, мов її було несподівано вжалено осою, потім упала назад до фотеля й відчайно замахала рукою Парасі:

– Хутко, хутко ікону Матері Божої дай!

А потім, після материнського слізливого благословення, Кажановський пройшовся благенькою тою кімнатою, котра слугувала їм у квартирі вдови Громової вітальнею, обдивився її, помірковуючи про щось.

– Олено Назарівно, – промовив він нарешті замисливо, – ви на мене тільки не ображайтеся, те, що я вам маю сказати, може виявитися для вас не надто приємним, але все ж… я вважаю, що Єлизаветі Павлівні, як моїй нареченій, та й вам – її шанованій родині, не зовсім доречно буде зоставатися жити в цьому… в цьому занадто скромному будиночку.

Маман важко зітхнула, але Ліза помітила, як заблищали її сіро-блакитні очі, як вдоволено вони засяяли.

– А що вже поробиш, Романе Яковичу? Ви ж самі розумієте, у якому ми опинилися важкому становищі, таке життя для нас насталося, а все то мій чоловічок-барон, щоби йому на тому світі відкидалося все, що він для нас із родиною оце вкоїв…

– Розумію, – м’яко перервав її Кажановський, присідаючи на один із хитких стільчиків і не звертаючи уваги на те, що той жалібно застогнав під його вагою. – Розумію й маю намір допомогти. Звісно, що ви могли б оселитися в моєму будинку в Лубнах, але моя маман із сестрою перебралися зараз до «Гнізда Кажана», тому я гадаю, що вам краще до весілля пожити там, у маєтку, будинок там просто велетенський…

– Вибачте, а що таке «Гніздо Кажана»? – осмілилася запитати його Мері й відразу ж чарівно зашарілася.

Кажановський гордовито усміхнувся.

– «Гніздо Кажана» – то родинний маєток Кажановських.

Маман повагалася, а тоді все ж запиталася:

– Вибачте, але ж я чула, буцімто маєток є належним вашому кузену – якщо не помиляюся, Ярославу Кириловичу.

На сірі, лискучі вдоволенням очі Кажановського на якусь мить набіглася тінь, і він зітхнув.

– Ярослав нещодавно пережив страшне горе – покінчила життя самогубством його вагітна дружина, котру він дуже любив.

Мері ахнула.

– Господи, який жах!

– Так, жах… І цей жах перетворив мого кузена на справжнього відлюдька, на злу та неприємну людину, на непривітну люту істоту, котра цілими днями тільки того й робить, що наливається горілкою, не вилазячи, сидить у покоях покійної дружини, й ще він геть закинув усі справи. Якби не взяв я все до своїх рук, то ми могли би просто обідніти, та й усе, а Ярослав це чи й помітив би. Та не хвилюйтеся, він не буде заважати вашому перебуванню у маєтку, ви бачитимете його вкрай рідко, а взагалі, якщо відкинути вибрики мого кузена, котрий лиш зрідка виповзається з кімнати дружини, то такий маєток, як наш – «Гніздо Кажана», – він має вам надзвичайно сподобатися. Моя маман його просто обожнює, хоча ніколи й не була там господинею. А ось покійна тітка Наталка, мати Ярослава, хоча й була господинею в домі, а завжди ненавиділа його.

Й ось зараз, через три дні після тієї розмови, вони мали відбути до Лубен, до того «Гнізда Кажана». Речі, котрих набралося чотири великих валізи, було вже впаковано. Єдине, від чого не позбавилася, чого на розпродала, до останнього відстроковуючи ту неприємну мить, – то було вбрання, котре маман не могла так просто відпустити від себе. Замовлений у найкращих кравчинь Києва, Петербурга та Парижа одяг для баронеси Венгель-Розумовської та її доньок – то була безкінечна гордість маман та її палка любов. Як берегла вона плаття, як не бажала продавати котресь, а коли таке все ж траплялося, то днів зо два плакалася гірко за однією з тих казкових суконь, котрими так любила пишатися, якось не згадуючи об тім, що продаж надасть можливість зібрати Василю посилку, а їм самим прожити декілька днів. Та вона за татком своїх доньок, за чоловіком своїм, з котрим прожилася не один десяток літ, так не плакалася.