Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

На лиці маман – євангельське блаженство. Ще б вона не дозволила, та вона цієї прогулянки вже не один день, мов Другого пришестя, чекала, жадала з невимовною, потаємною силою.

– Романе Яковичу, голубчику… – промовила з такою ніжністю, що Ліза перестрашилася, аби маман не підхопилася зараз важко та не кинулася цілувати й обіймати Кажановського, передчасно поздоровляючи його з заручинами, котрих вона так жадала. Але маман стримала себе, опанувала досить швидко, певне, пригадавши об тім, що є все-таки баронесою, а Кажановський, який він там не заможний, – нащадок ченця-чаклуна, й промовила вже більш спокійно та стримано: – Звісно ж, погуляйте, чому ж не прогулятися? Та повертатися не кваптеся. Наразі така чудова весняна днина випалася, що просто гріх сидіти вдома.

Як не супротивилося все єство Лізи тій прогулянці, та мала подавати руку Кажановському й вставати з-за столу. Одягнувши білий мереживний капелюшок та прихопивши парасольку з подібного мережива, вона вийшла з ним із кімнати, спиною відчуваючи дещо напружений, але вдоволений погляд маман, котра вже, певне, вважала Романа Яковича власним зятем.

Днина стояла й справді чудова. Кінець весни, але спекотний, мов те літо, а як уже сонячно було та гарно, та Лізу це мало порадувало. Розкривши парасольку, аби захиститися від пекучого сонця, й поклавши ліву руку на зігнутий лікоть Кажановського, Ліза повільно йшла з ним містом, час від часу вловлюючи на собі зацікавлені погляди перехожих. Вона знала, що про неї та Кажановського вже почали багато балакати, й знала про то, що деякі зі знайомих відверто насміхалися з маман, з її оцими танцями навкруги пана Романа Кажановського. Їх засуджували за спробу вирватися зі злиднів шляхом вигідного шлюбу з багатієм, та Ліза підозрювала, що той осуд у багатьох був замішаний на заздрощах, бо чимало подруг та знайомих маман не відмовилися би від такого чоловіка й для своїх дочок.

Кажановський мовчав, вона теж не поспішалася порушувати мовчанку між ними, намагаючись утамувати свої почуття, втишити той біль, що полоснув серце після слів маман про Назара та Томочку Левченкову. Чорноока, гостроноса, але не полишена привабливості Томочка була єдиною донькою заможного цукрозаводника єврея Йохима Левченка-Лібермана, котрого якось звикли називати в місті Левченком по матері-українці. А Лізі так не бажалося вірити, що Назара в Томочці привабив саме той пристойний посаг, котрий дають батьки, а не пронизливі, хитруваті чорні очі та квітуча усмішка на повновидних устах.

Кажановський привів її у невеличкий парк із озерцем, котре оброслося густо білим лататтям і котрим повагом плавало з десяток качок. Усадовив на мармурову лавочку, а сам присів поряд. Покосувавши на нього зеленим оком, Ліза майже байдуже подумала про те, що, схоже, й настала вона – та довгоочікувана маман хвилина, коли Кажановський запропонує їй заміжжя.

– Єлизавето Павлівно, – почав Кажановський за декілька хвилин і помовчав, дочекавшись, коли вона зведе на нього погляд своїх пронизливо-зелених очей. Його лице було спокійним, навіть прохолодним, зовсім не схожим з лицем схвильованого закоханого, котрий збирається запропонувати свої руку та серце любій своїй коханій. І Ліза вкотре вже запитала себе, які ж почуття має до неї Кажановський, що погоджується, певне що погоджується свататися, знаючи, що вони ж геть збідніли й маман за нею не те що куценького посагу не дає, а взагалі видає заміж без нього. У велике кохання з його боку, що спонукало до цього кроку, вона чомусь зовсім не вірила, ось не вірила й усе. Так, вона могла йому подобатися, у цьому в неї сумнівів не виникало, але кохання… Не схожим він був на палко закоханого, зовсім не схожим, їй чомусь видавалося, що така людина, як Роман Кажановський, на почуття сильне, як кохання, не була спроможною. Хіба що він жадав узяти за дружину доньку барона, дворянку та нащадка польських і прусських шляхтичів – то в те вона віру б мала.

– Ви дуже вродлива, – почав він, але Ліза ледь розчула його, напружившись усім тілом і вп’явшись поглядом у протилежний бік озерця, а пальцями судомливо затисла парасольку. На протилежному березі озерця, прямо навпроти того місця, де вони сиділи з Кажановським, з’явилася молода пара. Високий, ставний молодик у білій двійці та білому ж капелюсі, що приховував – Ліза то надто добре знала – буяве чорне волосся, й невеличка на зріст, дещо пухкенька паняночка в довгій білій сукні, без капелюшка, але під парасолькою, що кидала легку тінь на її густе чорне волосся.