Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

– Але ж, маман, як ви можете бути впевненою у тім, що цей багатій, цей Роман Якович схоче мене сватати.

Маман роздратовано нахмурилася.

– Елізо, не будь дитиною. Ти бачила себе в дзеркало? Бачила? То, може, погано роздивилася? Ти ж, моя доню, справжня красуня, хоча й на мене не схожа, але й у Павла, нехай йому твердо лежиться, не вродилася з його гачкуватим носом та довгою пикою. В бабу-покійницю пішла, поляки, вони вродою славетні, й чарівності в тобі багато, а чоловіки дуже люблять таких жінок, як ти. До того ж ти донька барона та онука польсько-німецького графа, а для безрідних тих, хоч і надзвичайно заможних Кажановських зріднитися з таким родом, як наш, буде за велику честь, вони й не поглянуть на то, що ми вимушено обідніли, тільки-но почують, яка в тебе родовитість.

Ліза більш не сперечалася з маман, бо знала – то є справа марна та невдячна. Скільки не кричи та не провадь свого, маман усе одно вчинить так, як тільки вона вважає за потрібне. Такою вже була людиною. Досить приваблива лицем, з великими блакитно-сірими очима, котрі вспадкувала молодша сестра Лізи Мері, маман усе ще полишалася чарівною жінкою, й деяка заповновидність її статури геть не позбавляла її привабливості. Після смерті чоловіка вона значно схудла, але характеру свого не змінила й полишалася такою ж, якою була в заміжжі, – сильною, владною господинею над двома доньками та старенькою матір’ю, тобто людиною, накази котрої не обговорюються ані прислугою, якої в них не полишилося, якщо не вважати служницю Громової, простувату Парасю, котра боялася маман до нервового дрожу, ані дітьми та матір’ю. Батько ще змолоду затямив собі ту річ, і діти зростали з упевненістю та звичкою до того, що останнє слово має бути завжди за маман, котру їм навіть лагідним словом «мама» було заборонено кликати, а лиш тим, іноземним і трішки холоднуватим, таким, як і вона сама, – «маман». Й за Кажановського Ліза більш не сперечалася – вона мала двадцять п’ять років віку, повну відсутність грошей та посагу й авторитарну маман, котра зі світу її зживе, коли вона бовкне бодай слово об тім, що після Назара не бажає жодних женихів, а особливо якихось нащадків чаклунів.

Місяць часу, коли очікувався приїзд того Романа Яковича Кажановського, розтягнувся, здавалося, безкінечно. Маман нервувала, перебувалася в кепському настрої, нею часто опановував страх, що за цей час пан Кажановський міг потрапити до лабет котроїсь мисливиці за грошима й просто не доїхати до Миргорода, де на нього чекали з таким нетерпінням. Та нічого такого не трапилося, пан Кажановський приїхав-таки до міста, й маман, продавши останню свою коштовну прикрасу, змогла-таки потрапити на прийом, який влаштували на честь високого гостя Розенки. Й маман таки не помилилася, чого потайки чекала сама Ліза, – Роман Кажановський зацікавився нею з першого ж погляду і почав, на безкінечну радість маман, усиленно залицятися, навіть затримавшись заради неї в місті. Щоправда, пропонови руки та серця він ще не зробив, чим геть понервував маман, та все одно та була певною, що за цим діло не забариться.

Ось і сьогодні, слухаючи, як маман картає дебелу, рудокосу Раську, як вона бувало кликала Парасю, Ліза знала, що маман нервує й через гроші, котрих зосталося геть мало, й через Кажановського, котрий мав прийти за годину на чай. Але маман чекає на його візит з одною лиш надією – почути від нього вияв свого бажання побратися з Лізою. Та маман навіть не постидалася запросити його до цих жахливих кімнат, у яких вони мешкали, й за першого його візиту з виглядом святої мучениці плакалася на ці вимушені злигодні й за звичкою кляла покійного мужа-барона, котрий довів її до такого життя, але Кажановського це не відтрутило, зовсім ні. Схоже, маман таки не дарма плескалася язиком і заможному тому пану Кажановському було геть байдуже, що Ліза не має й копійки за душею.

Роман Кажановський…

Відвернувшись від маман до вікна, за погано вимитим склом котрого виднівся крихітний садочок з двома старими, напіввсохлими яблунями та трійкою вишень, Ліза замислилася, й думки її не зовсім веселі стосувалися саме пана Кажановського. Вона відчувала до нього якісь незрозумілі почуття, та в однім могла бути певною – вона його не кохала. Ні, пан Роман не був потворою чи ще що, ні, він мав гарне лице, був вродливим – русявий, сіроокий та високий зростом, з округлим лицем та повновидними вустами, він приваблював жіночі погляди, був приємним у спілкуванні, й навіть маман подобався надзвичайно. Не вгавала вона повторювати, що Лізі геть поталанило, що трапився їм на шляху такий красень, та ще й заможності немалої. Для Лізи він не був огидним, ні… просто не вабило її до нього, байдужою полишалася вона, коли бачила його, коли погляд його сірих очей зупинявся на ній і в них спалахувало якесь світло. Не завмирало серце її солодко при його появі, не починало воно збиватися схвильовано, коли вуста пана Романа торкалися її ручки, а красива голова з трішки хвилястим русявим волоссям схилялася до неї. Незважаючи на його поводження, на погляди його чаруючі та палкі, Ліза не мала в собі захоплення цим чоловіком, не відчувала до нього геть нічого, окрім слабкої симпатії, але мовчала про свої почуття, мовчала про то, що не хоче прожити з цією людиною своє життя.