Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Ліза недовірливо поглянула на маман.

– Я не уявляю, як ми зможемо це зробити.

Маман дещо самовдоволено всміхнулася.

– Ну, це й не дивно, ти мрієш лиш про геройство та самопожертву, бажання піти прислуговуватися заради нас, але я намислила інший вихід.

– Який?

– Ми виберемося зі злигоднів через твоє заміжжя.

Ліза здригнулася.

– Маман, я вас благаю. – Тема заміжжя була для неї занадто болісною, аби вона могла спокійно про неї говорити. Відколи пішов Назар, про це вона навіть і чути не бажала.

Але маман тільки рукою майнула.

– Елізо, не будь маленькою, тобі ж уже добре за двадцять і ти не Мері. Якщо вже Раєвський кинув тебе, коли ти з багатої нареченої обернулася на дівицю без посагу, то це ще не означає, що всі чоловіки мають бути саме такими. Твій батько тому підтвердження, бо геть не цікавився моїм посагом, а радше його майже повною відсутністю. То злидарі шукають пристойних статків у майбутніх родичів та грошей за нареченими й дають драла, коли наречена робиться бідною. А справжні багачі вони ж не такі, є серед них ті, котрих цікавить не посаг, а краса та родовитість нареченої, майбутньої дружини. І я знайду такого для тебе. Ти гарна, дуже гарна, а про родовитість твою я вже помовчу, по всій Полтавській губернії не відшукається іншої такої родовитої панянки.

Й вона справді знайшла.

Такою вона вже була жінкою, маман – ця донька дрібного поміщика з Лубенщини, котра спромоглася стати дружиною заможного барона Венгель-Розумовського. Ліза вже якось почала й забуватися про ту неприємну для неї розмову, не вірила в слова маман, бо знала, що в Миргороді омріяного маман нареченого для неї не відшукається, зростала з місцевими паничами й знала їх добре, та й вподоби вони в неї на викликали, а той, що вподобу викликав – Назар Раєвський, – він сам пішов від неї, не забажавши мати дружиною збіднілу дворянку й вранивши молоде її серце значно глибше, ніж вона сама очікувала. Серце її довго, довго болілося після того, як він розірвав заручини, й рана не бажала загоюватися, на інших чоловіків вона навіть дивитися не бажала, а та розмова з маман – вона забулася, викинулася з пам’яті та свідомості як геть непотрібна й небажана, але… днів за п’ять маман прийшла задоволена та збуджена, мов кішка, котру почастували мисочкою густих вершків. Поспішаючись й збиваючись, вона сповістила про то, що несподівано віднайшла для Лізи жениха.

– Елізо, люба моя, – затинаючись, шепотіла вона спочатку, поступово підвищуючи голос, без сил, здавалося, опустившись у фотель свій обшарпаний і важко віддихуючись. – Розочка Лебеденко, душенька її свята нехай буде Господом благословенна, така вже людина вона гарна, не відвернулася від нас, коли трапилося таке нещастя, не верне носа презирливо, як деякі з низькородних… Так ось вона повідала мені, що до пана Розенка вчора приїхав сам Роман Кажановський, з тих, лубенських Кажановських. – Нахиливши голову, вона запитливо поглянула на Лізу. – Ти ж знаєш, моя розумнице, хто такі Кажановські?

Ліза похитала головою.

– Ви колись розповідали, але я не запам’ятала.

Маман примружила блаженно очі.

– О, люба, Кажановські – то чи не найзаможніша родина нашого краю, але родина ця є дещо дивакуватою, якщо не сказати більш. Чого тільки не розповідають про тих Кажановських, особливо ж про їхнього далекого пращура Данила Кажана, ченця, котрий продався дияволу заради кохання купецької доньки, та щасливими разом вони наче й не були. Врешті ж потрапив той Данило у вогонь, але пам’ять про нього полишається й до цих пір. Я пам’ятаю, що ще моя нянька, коли я виявляла непослух, лякала мене, що прийде старий, обпалений чаклун Данило й украде мене, а я лиш сміялася, бо страху якось геть не мала. Я ще запам’ятала Прокопа Кажановського, правнука того Данила – дідок то був геть неприємний, нелюдимий, і плітки містечком блукали, що підчакловував він тихенько, й на Данила був надзвичайно зовні схожим. А ще переповідали, що буцімто Кажановські приречені до того, що через покоління буде в них народжуватися в роду хтось, хто успадкує повною мірою нечистий хист діда Данила, він утілиться в те дитя…

– Маман, стривайте, – зупинила її палку та завзяту промову Ліза, у котрої в голові вже кружлялося від усіх тих Кажановських з їхнім пращуром-чаклуном. – Ви що ж, хочете мене за чаклуна просватати?

Олена Назарівна майнула білою ручкою.

– То ж усе дурниці, люба, забобони темних баб. Не вірю я всьому тому й тобі не раджу. Для мене головним є те, що Кажановські ці багаті, дуже багаті. До того ж на Данила схожий Ярослав, син Кирила, а до Миргорода приїздить інший Кажановський – Роман Якович, син Якова.