Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

– Облиш її, покидьку!

Він було кинувся до кузена, але пес загарчав, знову показуючи гострі ікла, й Роман, зблиснувши розлючено очима, відступився на два кроки назад, полишивши Лізу поряд із Ярославом, але тут уже, мов не втримавшись, втрутилася пані Кажановська.

– Ярославе, я тебе благаю, – високим, нервовим голосом заговорила вона, поглядом примружених сірих очей впиваючись у лице Ярослава, – припни ж ти свого вовчиська, невже ти не бачиш, що він ось-ось кинеться на Романа й таки пошматує його. Та й узагалі, що це за дикість така – тримати у порядному будинку хижака?

Ярослав тільки брову темну вигнув.

– Мій дім – то кого хочу, того в нім і тримаю, – прохолодним голосом відгукнувся він. – До того ж, тітонько, вам добре відома нелюбов Карая до Романа. – Відвернувшись від тітки, Ярослав без дозволу вхопив холодну долоню Лізи і поцілував несподівано гарячими вустами. – Доброї вам ночі, чарівна Лізо… ох, вибачте – Єлизавето Павлівно.

Ліза сіпнулася, відчувши шкірою тепло його вуст і дотик неголеного підборіддя, здригнулася й затріпотіла, тільки не від огиди, а від якогось незнайомого їй, незрозумілого відчуття, що вогняною хвилею пройшлося всім тілом і зробило геть заслаблими її й без того слабкі ноги.

І він то помітив.

У глибині напівмертвих, потухлих очей сяйнуло світло й промайнула швидка, зігріваюча усмішка. Й те світло, й та усмішка – вони на якусь мить перемінили його похмуре лице, й Ліза з подивом побачила перед собою геть іншу людину. Але в неї за спиною невдоволено забурмотів щось Роман, і світло згасло, і посмішка геть зниклася, й вона знову бачила того похмурого, непривітного вершника, котрий вилетів до неї з завіси дощу на доріжку перед будинком.

Вона мовчки висмикнула у нього долоню й, відійшовши, відразу ж опинилася в руках нареченого, що бубонів матері стосовно влаштування баронеси з матір’ю та дочками. Ліза ж відчувала все на собі пильний погляд Ярослава, та поглянути на нього не сміла, Роман міцно стиснув її руку й потягнув геть із вітальні, та так швидко, мов за ним гоновилися якісь невидимі сили, вирвавшись із пекла. Ліза ледь поспівалася за його широкими кроками й не встигалася роздивитися ані коридору, котрим вони йшли й котрий мелькотів пурхливою птахою перед очима синім оксамитом шпалер, ані облич служниць, що траплялися їм назустріч. Зупинився він тільки тоді, коли впихнув Лізу до просторої, гарно мебльованої кімнати, стіни котрої було обшито шпалерами золотаво-бузкового кольору, а килим на підлозі, оксамитові штори на двох вікнах та обшивка на м’яких стільцях мали ніжне блакитне забарвлення. Облишивши у спокої онімілу руку Лізи, він набичився, постояв з хвилину мовчки, а потім процідив крізь зуби:

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.