Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

– Нічого.

Кажановський посміхнувся.

– Тоді ходімо до будинку, маман моя, певне, уже нас зачекалася, а мені так кортить показати їй, яку красуню-наречену я привіз із Миргорода. – Знову вдарив грім, небезпечно близько від них, і Ліза здригнулася, заслугувавши знову посмішку нареченого, гаряча рука котрого міцно затиснула її холодну, ледь не крижану долоню. – Люба Елізо, не бійтеся, цей будинок лиш з вигляду такий страшний, а для своїх господарів він лагідний та безпечний, у його стінах ми можемо почуватися досить захищеними. А я маю надію, моя люба Елізо, що одного чудового дня ви станете його господинею.

Ліза здивовано звела на нього погляд, але сказати нічого не встигла. Несподівано вовче завивання пролунало десь зовсім поряд, потім почулося грізне гарчання, й за якусь мить на доріжку, на котрій вони стояли, вилетіла, вибігла посланцем пекла велика й темна істота. В густій шерсті темного кольору потойбічними вогнями сяйнули зелені очі, й Ліза ледь втрималася на ногах від страху, похитнулася, а потім, забувши про все на світі, притулилася до Кажановського, не звернувши навіть уваги на те, як руки його занадто відверто та міцно охопили її за тонкий стан.

– Елізо, заспокойтеся, це всього-на-всього Карай!

Ліза тільки застогнала, з жахом дивлячись на величезного вовкодава, що погрозливо гарчав за декілька кроків від її ніжок, узутих у тонкі шкіряні черевички, й зелені очі його світилися диявольським світлом, і спалахи блискавки вихоплювали з темряви вузьку морду та гострі, великі ікла, що стирчалися з розкритої пащі.

– Назад, Караю!

Чоловічий низький голос, що пролунав несподівано, примусив собаку стишити те його погрозливе гарчання, завиляти хвостом і відступитися назад. А Ліза, зачувши той голос, раптом уся напружилася й закам’яніла під гарячою рукою Кажановського, широко розплющеними очима вдивляючись, як напівтемрява, що панувала довкола, породжує нову постать, що наближалася з ледь чутним за ревінням негоди цокотінням кінських копит. Спочатку Лізі видалося, що то мчить до них лютий та страшний дух невпокоєний того згорілого чаклуна Данила Кажана, котрий колись був тут господарем. Він видався їй таким жахливим, що ледь стрималася вона, аби не закричати страшно чи не на весь цей дивний маєток, на всі Лубни – й незнайомі та вже наче ворожі, й усе єство охопило крижаними тенетами страху, й ледь не знепритомніла вона… Ось постать та зупинилася за декілька кроків, і вона змогла роздивитися на великому чорному коні вершника, широкоплечу статуру котрого приховувала широка накидка, ховала голову його під великим темним каптуром.

Він почав повільно наближатися.

– Що тут, у дідька, коїться? – запитався він погрозливим голосом, зупинившись на відстані трьох чи чотирьох кроків від застиглої нерухомо Лізи та досить спокійного Кажановського. Чергова блискавка – широка та яскрава – освітила небо, й у її рожевім світлі Ліза побачила, як вітер зносить каптура з голови незнайомця, відкриваючи чорне волосся, з двома стрічками сивини, що тягнулися від його скронь і зникали в густій гриві за спиною… й очі – вогняні, пронизливі чорні очі на вродливому чоловічому лиці, котрі дивилися на Лізу зараз із холодною байдужістю й роздратуванням. А їй, настрашеній цим жахливим місцем, над котрим гримають громи й блискають осліпливі блискавки, де стоїть похмурий, наповнений таємницями будинок із сірого каменю, чомусь раптом здалося, що то всі сили пекла, які, певне, володарювали у цьому муторному місці, над котрим вирувалася страшна негода, – то вони дивляться зараз на неї цими чорними, пронизливими очима, у темних глибинах котрих горів пекельним вогнем рожевий відлиск блискавки. Наступної миті величезний кінь повів головою, страшний пес знову застережливо загарчав, і світ довкола Лізи загойдався.

Слабко застогнавши, вона похитнулася на вмить заслаблих ногах, тихо зітхнула й важко впала в руки збентеженому Кажановському.

– Елізо, Елізо, доню, ти мене чуєш?

Чиясь напахчена рука заляпотіла по її обличчю, й Ліза повільно розплющила очі й відразу ж їх закрила, поморщившись, бо в них ударило різко яскраве світло. Та пахуча рука не відступалася, й вона, навіть напівпритомна, впізнала ті пахощі. Вони належали маман.

– Елізо!

– Маман, – слабким голосом простогнала вона, знову розплющуючи очі.

Світло лампи вже не так боляче билося по очах, а над головою виднілася висока та з незнайомою ліпниною стеля. Ліза нерозуміюче нахмурилася, не відразу дотямивши, де саме знаходиться, а потім усе ж пригадала – приїзд до Лубен, страшну негоду й того дивного вершника, що наче з самого пекла виїхав до них із завіси дощу зі своїм страшним собакою. Здригнувшись усім тілом, вона вхопила маман за руку.