Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

– Собака… вершник з пекла, – прошепотіла тихо, уп’явшись перестрашеним та наполегливим поглядом в світлі очі маман, у котрих, на великий свій подив, помітила відлиск власного страху. Схоже, що це дивакувате місце дещо й маман її безстрашливу збентежило.

Маман погладила її руку.

– Заспокойся, люба, собаки немає – Роман Якович прогнав його, а тебе приніс до цієї чудової вітальні, – швидко пригасивши страх в очах, промовила маман, а біля Лізи відразу ж опинилася висока постать Кажановського. Його тепла, сильна рука ухопила її мляву, холодну долоню, а в очі наполегливо зазирнулися стурбовані сірі очі.

Він обережно поцілував її пальці.

– Елізо…

– Зі мною все гаразд, – можливо, занадто й різко відгукнулася Ліза й, висмикнувши у нього руку, повільно сіла на м’якому, обшитому темно-синім шовком диванчику, тільки зараз помітивши присутніх у вітальні двох незнайомок, котрі були, певне, сестрою та матір’ю Кажановського.

Старша за віком дама, одягнена в муарову, блідо-рожеву сукню сиділа на такому ж диванчику, й одного тільки погляду на її лице було достатньо, аби зрозуміти, що вона є матір’ю Романа Яковича. Усе в ній: від кольору русявого волосся до обрисів обличчя – було таким схожим із ним. Молодша, котра нерухомо застигла в неї за спиною, навпаки, ніякої схожості з панею не мала, хоча певне що була рідною дочкою. Трішки смагляве, вродливе лице її увінчувало важке, чорне та густе волосся, що сяялося у світлі лампи, а очі були такими чорними, вогняними та пронизливими, що Лізі мимовіль пригадався чорноокий вершник, що виїхався до них із напівтемряви у дворі, так перестрашивши її одним лиш поглядом своїх пронизливих чорних очисьок. Сором-то для неї який – знепритомніла, налякалася якогось вершника, наче Мері. То їй, певне, була відплата за гріх, бо вже ж полюбляла кепкувати з лякливої сестри, котра страшилася до неможливого усього: від гучних ударів грому до чорних котів.

Кажановський прокашлявся.

– Елізо, дозвольте мені познайомити вас із моєю шанованою матір’ю – пані Софією Григорівною Кажановською, та молодшою сестрою Таїсою. – Він допоміг геть зніяковілій Лізі звестилася на ноги, провів її вітальнею до диванчика, на якому, велично випрямивши спину, сиділа його мати, й посміхнувся. – Мамо, Таю, дозвольте познайомити вас із панною Елизаветою Павлівною Венгель-Розумовською, моєю нареченою.

На якусь мить Лізі здалося, що в сірих, уважних очах пані Кажановської промайнув швидкий, не зовсім зрозумілий вираз, у котрому зацікавлення було густо намішаним із відвертою зневагою та неприязню, але воно швидко зниклося, й Ліза не могла дотямити, чи примарилося воно їй просто, а чи було й насправді. У погляді темних очей панни Таїси взагалі неможливо було до пуття щось зрозуміти, але було гарно видко, що привітності її вродливе лице все ж не мало. Ліза поклонилася пані Кажановській, сірі очі котрої зараз випромінювали лиш зацікавленість, і досить зніяковіло пробурмотіла:

– Прошу вибачити мене за цю непритомність…

Софія Григорівна майнула рукою.

– Не треба вибачатися. Наш Ярослав останнім часом не лише вас лякав, я мовчу вже про його вовчисько. Це тільки диво, що він нікого ще не загриз своїми іклами, але скільки я не казала небожу, що вовкодава не можна так вільно пускати між люди, та хіба ж він мене слухається?

У голосі пані Кажановської чулося стільки осуду на адресу того її небожа, що Ліза відчула досить сильне зніяковіння й швидко поглянула на Кажановського, але той тільки перенизав широкими плечима й заспокійливо усміхнувся, а Ліза знову згадала свій страх там, надворі, коли до них із дощу вискочився дивний пес. Але наказала собі відволіктися, знову вибачилася перед пані Кажановською, намагаючись не звертати уваги на гостре почуття невподоби, котре викликала в ній майбутня свекруха. Щось нещире, геть награне видавалося їй й у самій цій жінці, й у словах її влесливих, й цій усмішці її холоднуватій, котра крижаною квіткою квітла на ще досить гарних вустах, але полишала холодними й непривітними великі сірі очі, котрі з уважною, але далекою від приязні допитливістю вивчали її бліде збентежене лице, що ще не відійшло від непритомності.

– Сідайте ж, люба, чому ви стоїте на ногах? – нарешті промовила пані Кажановська, й Роман Якович усадовив Лізу у велике, широке крісло, що стояло поряд диванчика, на котрому гордовито возсідалася сама пані Кажановська, й Ліза спробувала відігнати від себе неприємне відчуття, що зараз до неї звернулися, мов до служниці. Ні, звернення було досить ввічливим і наче з вигляду приязним, та все ж щось у манерах, у словах та очах Софії Кажановської вказувало на те, що вона вважає наречену свого любого старшого сина геть йому нерівнею. Й єдине, що вибачало саму Лізу й змиряло пані Кажановську з вибором сина, – то родовитість майбутньої невістки, не будь-котрої, вони – Венгель-Розумовські, не мали би милості навіть до маєтку бути допущеними. Схоже, пані дуже бажала родовитих онуків, що погодилася терпіти цей нерівний шлюб, котрий планувався між її сином та збіднілою, дуже збіднілою дворянкою. Й це відчуття так спочатку вразило Лізу, що вона ледь стрималася, аби не бовкнути якусь різкість цій пихатій багатійці чи, того ще гірше, утекти геть із цього дому, гучно гепнувши дверима, в темну ніч, над котрою вирувалася негода… Але тільки прохолодно поглянула на майбутню родичку, поступаючись гордовитій крові далеких пращурів-аристократів з Пруссії та Польщі, й поглянула на нареченого, але очі її враз чомусь зачепилися поглядом за великий, мальований вмілою рукою портрет, що висів на протилежній стіні, майже торкаючись широкою, золоченою рамою каміна, але не та розкішна рама притягнула до себе увагу Лізи, а зображення. То був вершник, котрий так перестрашив її у дворі, й зараз на неї мов не намальовані, а живі дивилися ті пронизливі чорні очі, що ніби палалися вогняними сполохами у своїх глибинах.