Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Параска, часом така ж метикувата, як лінькувата та недалека, відразу ж кинулася в ноги до баронеси й дурним голосом заголосила, аби не кидали її, нещасну сирітку, у цьому злиденному місці, а забрали з собою до заможного дому, то вона вже їм на подяку вірнішою від собаки зробиться до самої смерті, Господу день і ніч буде за них молитися… Маман спочатку такого не планувала, але Ліза наполягла, всердно натискаючи на тім, що їй, як нареченій такого пана, як Роман Якович, просто необхідна буде власна покоївка, це хоч трішки додасть їй ваги перед майбутніми родичами. Маман помізкувала й погодилася, бо ж не гоже й справді було доньці барона з’являтися в дім нареченого хоч без такої-сякої, а все-таки служки. Й щаслива, мов щеня, Параска від’їздила з ними до Лубен.

Опівдні Мері, котра майже весь ранок чатувала біля вікна, радісно й збуджено крикнула:

– Приїхав!

Ліза, застигши на місці посеред старої кімнати вдовиці Громової, стояла, мов укопана, й спостерігала, як служки Кажановського виносять речі, а всередині в неї піднявся справжній тобі вихор, де все волало й кричало від гострого та відчайного небажання їхати у те гніздо кляте, та ще що не бажалося сильніше – то ставати дружиною Романа Кажановського. Єдине, чого жадала зараз, – це полишитися у спокої. Аби дали їй можливість полишитися наодинці з власним болем, перетравити відносини Назара з Томочкою, котрі вразили її набагато сильніше, ніж вона того собі бажала. Але такої можливості в неї не малося, як не малося й можливості відмовитися від Кажановського. Тільки не з маман. З маман краще буде мовчати й ні єдиним словом, ні єдиним поглядом не видавати того, як відчайно не бажається їй виходити заміж за Кажановського.

Маман смикнула її за рукав сукні.

– Елізо, ти чому заклякла? Поїхали!

Мов прокинувшись від сну, Ліза зітхнула й покірливо попрямувала за маман до дверей. На вулиці на них уже чекав Кажановський, що стояв біля великої карети, – як завжди гарно одягнений, свіжий та всміхнений, з самовпевненим виглядом заможної, дуже заможної людини. Аристократ – ось що просилося до думки при першому погляді на нього, й єдине, на думку маман, чого йому не вистачало, – то дворянської крові у жилах, але діти його, коли поберуться вони з Лізою, таку кров уже матимуть. Він чемно, галантно вклонився маман, сковзнув поглядом по червоному від ніяковіння личку Мері, але на блідому обличчі Лізи його погляд зупинився на довгу мить, й майнуло щось у його очах незрозуміле.

– Елізо!

Теплі, чоловічі вуста торкнулися її руки поцілунком, а вона, невідомо й чому, ледь стримала себе, аби не висмикнути руку. Що це з нею? Всі святі вгодники, їй же жити з цією людиною все своє життя, ділити з ним постіль, народжувати йому дітей, зустрічати з ним старість… І раніш не видавався він їй таким, як зараз, а зараз просто щось трапилося з нею, певно, що то була недоречна туга, жаль за Назаром, бажання повернутися до нього, котре прокинулося в ній так невчасно. Не час про це думати, та про таке думати вона вже взагалі не мала би, не зараз, коли має їхати до його – нареченого свого – будинку, коли погодилася стати йому дружиною. Вона дала згоду, вона мала це зробити заради добробуту своєї родини, зрештою, заради Мері, котра аж ніяк не повинна жити у жахливих кімнатах удови Громової, не повинна страждати у злигоднях тільки тому, що батько їхній підпався під ганебну слабкість, й те, що Ліза – бажає чи не бажає, – то не було вже так важливо. Вона мала терпіти.

Кажановський допоміг забратися до карети спочатку Ванді Семенівні, бабусі Лізи, потім маман із Мері, а коли дійшла черга до застиглої Лізи, то він не подав їй руки, як іншим жінкам, а легко вхопив її за тонкий стан міцною рукою й підняв над землею. Від несподіванки вона вхопилася за його широкі плечі, поглянула вниз і зовсім поряд побачила його сірі очі, котрі зараз потемнілися до кольору грозової хмари.

– Я буду рахувати кожен день до нашого весілля, – прошепотів він тихо, так тихо, аби почула лиш вона одна, й вправним рухом підсадовив її до карети. Потім легко заскочив сам, дверцята за ним зачинилися, й карета стрімко зірвалася з місця – геть із рідного міста Лізи, кудись у невідоме майбутнє, де вже не буде звичних їй з дитинства місць, і Назара не буде в житті її там, куди мчала їх багата, лискуча чорна карета Кажановського. Не повернути їй більш колишнє кохання, і як то не було гірко – мала зосередитися на майбутньому, мала змиритися з шлюбом із чоловіком, котрий усівся в кареті на сидіння навпроти неї, поряд із геть розчервонілою Мері, й потемнілі очі його з незрозумілою напругою вп’ялися в її лице. Й цей новий погляд його, котрого вона раніш якось не помічала за ним, – він наче діяв їй на нерви, викликаючи незрозуміле, не надто приємне почуття, під владою котрого хотілося їй знову втекти від нареченого, заховатися кудись, та як це зробити в кареті, котра швидко мчить уперед? За хвилину вона не віднайшла нічого кращого, як просто заплющити очі й удати, що задрімала, зобразити втому, аби не бачити його незрозумілого й пильного, наполегливого погляду, та все одно, навіть з заплющеними очима, вона відчувала на собі його погляд так гостро, мов він простягував руку й доторкався до неї своїми довгими, сильними пальцями.