Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Залишилася вдома й Орина. Жінка майже одразу після повернення відчула ворожість жіночої частини села, але до чогось серйозного не доходило.

Щоправда, вже наступного дня проводжати в армію односельців відправилися всі, за винятком одного лише Томи Білецького. Біля церкви на них вже чекала спеціально прибула з Кам’янки поборова комісія на чолі з молодим офіцером, зірочки на синій петлиці якого вказували на підпоручника січових стрільців.

Тільки кинувши побіжний погляд на офіцера, Андрій Валько стрепенувся. В офіцерові він упізнав Павла Гайворонського, з яким спізнався ще на Маківці. Андрій стояв у черзі рекрутів десь посередині, разом з іншими перетинцями, тому йому захотілося підійти до завітного столу одразу, але його стримав брат Михайло.

– Ти куди? – схопив той Андрія.

– Я його знаю, – відказав брат. – Воювали разом.

– Будь тут! Забув дисципліну?

Андрій притих. Дійсно, в армії найголовніше – дисципліна, а майже дворічна перерва все ж зробила свою справу: колишній січовий стрілець аж надто звик до мирного життя.

Черга просувалася досить швидко, писар ледве встигав записувати прибулих чоловіків, а молодшому Вальку здавалося, що він стоїть на місці. Можливо, не будь поруч старшого брата, він став би перед завітним столом раніше, але невдовзі все ж охолов і, коли надійшла його черга, вже був спокійний.

Павло Гайворонський упізнав його одразу.

– Андрію? Ти?

– Я, – радісно відказав Валько і після ледь вловимої паузи закінчив: – Пане підпоручнику!

– Кинь, Андрію! Для тебе я просто Павло!

Підпоручник Гайворонський підвівся з-за столу і на очах всіх обняв Андрія.

– Ти чого тут? – допитувався.

– Та як чого? Захищати свою державу! – здивувався Валько.

– Та тебе ранили під Лисонею! І, як я знаю, до воєнної служби ти не пригоден.

– Та коли то було! Я вже здоровий!

Павло Гайворонський з жалем подивився на нього, мовчки повернувся на своє місце за столом.

– Війна іде жорстока і безжальна, і воювати мають здорові чоловіки, – говорив він. – А ти маєш тяжку рану. Нам не буде коли возитися з тобою.

– Та не треба зі мною сьи возити! – запально вигукнув Андрій Валько. – Я здоровий! Павло!..

– А отут вже не Павло, а пан підпоручник! – жорстко відказав Гайворонський. – І вам, пане стрілець, варто про це пам’ятати! Наказую вам відійти вбік і не заважати нашій роботі! Після того, як я закінчу, ми ще поговоримо!

Спантеличений Андрій винувато подивився на брата Михайла і, махнувши рукою, підійшов до Марти, котра з тривогою спостерігала за розмовою.

На обличчі дружини Андрій помітив задоволену усмішку, яка, тим не менше, одразу зникла, коли Марта подивилася на чоловіка.

Далі несподіванок не сталося, і всі ті, кому належало бути призваними, ними і стали. Давши час попрощатися з рідними, Павло Гайворонський підійшов до Андрія.

– Обідився? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, самостійно зробив висновок: – Обідився! А дарма!

– А ти… ви б сьи не обідили, пане підпоручнику? – з викликом відказав Андрій. – Чого ви так зі мною при людях?

– Та тому, що йде війна, – жорстко відказав Гайворонський. – Здача Львова – справа найближчих днів! Зі сходу рухається польська група Вечоркевича, підсилена уланами, скорострілами і гарматами. Нам треба здорові люди…

– Але я не інвалід!

– Ти ранений в живіт! – нагадав Павло Гайворонський. – От признайся: ти косив літом траву?

Запитання застало Андрія зненацька. Напевне, косовиця була єдиною сільською роботою, на яку він так і не наважився. Побачивши вагання Андрія, Гайворонський продовжив:

– Я знаю, що кажу, Андрію! Ти гадаєш, чого я раптом став мельдувати рекрутів, а не стріляю на якійсь вулиці Львова? Пам’ятаєш сотника Бушкованого? Та певно пам’ятаєш! Ми з ним воювали Крим, і коло Сімферополя мене наздогнала куля. Роздробила плече.

Він показав праву руку.

– Їсти, писати нею ще можу, але стріляти ні. Думаєш, ти один так рвався до війська? Я тоже кричав, грозив, казав, що доберуся до… Навіть не знаю, до кого мав добратися. Але мені пояснили, що ніхто не буде панькатися зі мною. От і приписали до поборової комісії.

Почувши таке, Андрій Валько опустив голову.

– Пробачте, пане підпоручнику! – сказав він, на що Павло Гайворонський усміхнувся.

– Та вже можна знов Павло! – сказав він. – В мене до тебе справа, Андрію!

– Яка?

– Вижу, ти рвешся помогти нашій державі. Це похвально! Добре, скажу наперед. Крім того, що воювати на фронті, треба зробити так, щоб по селах і містах був порядок. У Львові створили державну жандармерію. Нею керує Лев Індишевський. Ну, ти не знаєш. То майор австрійської жандармерії. На нього покладене завдання зберегти спокій в державі. Ну, публічна безпека, дозволи на зброю, видача перепусток і супроводжуючих документів. Якщо ти так хочеш прислужитися Українській державі, приїжджай завтра до Кам’янки і зголосися до повітової команди жандармерії. Скажеш, що тебе направив я.