Коли Осипу Букшованому повідомили цю звістку, чергова атака поляків на Цитадель завершилася так само, як і попередні: безрезультатно. Саме тоді до нього підступив Федір Мороз.
– Пане майоре! Ми захопили полоненого, – повідомив він.
– І що з того? – невдоволено відказав Букшований.
Він досі не відійшов від звістки про смерть свого товариша.
– Я ніколи полонених не бачив? Візьміть з нього слово не воювати проти нас і відпустіть з Богом!
– Я гадаю, пане майоре, ви повинні вирішити самі, – обережно мовив Федір.
Осип підозріло подивився на Мороза і без слів попрямував до приміщення у казематі, де тримали полоненого. Вже перший погляд на поляка пояснив майору дивну поведінку Федора. У полоненому офіцерові, що стояв під охороною стрільця, Букшований упізнав одного з поляків, котрі обороняли радіотелеграф у Козельниках.
– Та-ак! – протягнув Осип Букшований. – Поручник Косіковський, якщо я не помиляюся? Який дав слово честі не воювати проти нас? Я так розумію, що маю переглянути свою думку про честь польських офіцерів?
Полонений поляк стояв, опустивши голову.
– Десятнику Мороз!
– Я, пане майоре!
– Розстріляти!
Федір спочатку подивився на Букшованого, потім перевів погляд на поляка.
– Наказ, пане майоре! – відповів Мороз і зняв з плеча гвинтівку.
– Ось так, пане поручнику! – сказав Букшований. – І без образ!
Федір Мороз дулом гвинтівки показав стрільцю відійти від полоненого. Щоб стріляти напевне, він прицілився в серце. Пролунав постріл, підсилений кам’яним зводом Цитаделі. Поручник Януш Косіковський мовчки звалився додолу.
А як умре поховайчє
На жєльоней Украінє.
От тільки чи біля коханої дівчини поховають польського офіцера, не знав ніхто, як не знали, що чекає їх усіх. Бої у Львові йшли всюди і було не зрозуміло, хто де перемагає. Десятого листопада Осип Букшований, зрозумівши, що, сидячи у Цитаделі, він залишається відрізаним від основних боїв у місті, покинув фортецю, залишивши там частину своїх стрільців, а сам спустився вниз, дорогою вибивши поляків з Оссолінського інституту.
Картина, яку застав майор, була нерадісною. На вулиці перед згорілою Головною поштою стояли дві барикади і там було чути перестрілку. Звичайно така дуель приносила мало користі, але зараз вона була важливою для обох сторін: українці стримували поляків, які із завидною для перших постійністю прибували з Головного двірця, а поляки прикували до вулиці Словацького значні сили неприятеля, тим самим послабивши інші напрямки, наприклад, касарні Фердинанда. Звідси українці, у разі успіху, могли легко добратися до Головного двірця і за сприятливих умов навіть відбити його. Поки що вони активно обороняються, не підозрюючи, що робиться навколо.
Майор Букшований знав, що так довго тривати не може. Йому насамперед потрібно було зв’язатися з тими, хто командував обороною Львова. До нього доходили лише розрізнені відомості про те, що відбувається у «мирному» Львові.
Коли ж йому все ж вдалося добратися до будинку, де розташувався штаб, що керував обороною Львова, він був приголомшений: ні Дмитра Вітовського, ні Григорія Коссака, який замінив того декілька днів тому, Букшований не побачив. Натомість перед ним стояли полковник Гнат Стефанів, якого призначили очолювати Начальну Команду лише вчора, і начальник штабу Семен Горук. Останнього Осип знав особисто ще з боїв на Маківці.
Знаючи запальний авантюрний характер Букшованого (а інакше як можна пояснити його «одіссею» Месопотамією!), Семен Горук вирішив поставити наголоси самому.
– Знаю, Осипе, що тебе тривожить! – говорив він. – Але ти військовий і знаєш, що таке виконувати наказ!
– Я ніколи не відмовлявся виконувати накази, навіть якщо вони безглузді! Але я ніколи не зустрічав злочинних наказів! – випалив Букшований.
– Що ви називаєте злочинним наказом? – поцікавився полковник Стефанів.
– Відмову наступати на Головний двірець, пане полковнику! Якби не той наказ, двірець був би вже нашим і жоден поляк не смів би ступити на львівську землю!
– Це мали зробити стрільці з касарні Фердинанда! – безапеляційно сказав Горук. – На жаль, не могли. Поляки затиснули їх в касарнях.
Букшований цього не знав.
– Саме тому, майоре, добре, що ви прийшли сюди, – говорив Стефанів. – У нас мало бойових офіцерів. Ми покладаємо на вас командування центром міста.
Він підійшов до мапи, розкладеної на столі.
Читать дальше