Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Коли Осипу Букшованому повідомили цю звістку, чергова атака поляків на Цитадель завершилася так само, як і попередні: безрезультатно. Саме тоді до нього підступив Федір Мороз.

– Пане майоре! Ми захопили полоненого, – повідомив він.

– І що з того? – невдоволено відказав Букшований.

Він досі не відійшов від звістки про смерть свого товариша.

– Я ніколи полонених не бачив? Візьміть з нього слово не воювати проти нас і відпустіть з Богом!

– Я гадаю, пане майоре, ви повинні вирішити самі, – обережно мовив Федір.

Осип підозріло подивився на Мороза і без слів попрямував до приміщення у казематі, де тримали полоненого. Вже перший погляд на поляка пояснив майору дивну поведінку Федора. У полоненому офіцерові, що стояв під охороною стрільця, Букшований упізнав одного з поляків, котрі обороняли радіотелеграф у Козельниках.

– Та-ак! – протягнув Осип Букшований. – Поручник Косіковський, якщо я не помиляюся? Який дав слово честі не воювати проти нас? Я так розумію, що маю переглянути свою думку про честь польських офіцерів?

Полонений поляк стояв, опустивши голову.

– Десятнику Мороз!

– Я, пане майоре!

– Розстріляти!

Федір спочатку подивився на Букшованого, потім перевів погляд на поляка.

– Наказ, пане майоре! – відповів Мороз і зняв з плеча гвинтівку.

– Ось так, пане поручнику! – сказав Букшований. – І без образ!

Федір Мороз дулом гвинтівки показав стрільцю відійти від полоненого. Щоб стріляти напевне, він прицілився в серце. Пролунав постріл, підсилений кам’яним зводом Цитаделі. Поручник Януш Косіковський мовчки звалився додолу.

От тільки чи біля коханої дівчини поховають польського офіцера, не знав ніхто, як не знали, що чекає їх усіх. Бої у Львові йшли всюди і було не зрозуміло, хто де перемагає. Десятого листопада Осип Букшований, зрозумівши, що, сидячи у Цитаделі, він залишається відрізаним від основних боїв у місті, покинув фортецю, залишивши там частину своїх стрільців, а сам спустився вниз, дорогою вибивши поляків з Оссолінського інституту.

Картина, яку застав майор, була нерадісною. На вулиці перед згорілою Головною поштою стояли дві барикади і там було чути перестрілку. Звичайно така дуель приносила мало користі, але зараз вона була важливою для обох сторін: українці стримували поляків, які із завидною для перших постійністю прибували з Головного двірця, а поляки прикували до вулиці Словацького значні сили неприятеля, тим самим послабивши інші напрямки, наприклад, касарні Фердинанда. Звідси українці, у разі успіху, могли легко добратися до Головного двірця і за сприятливих умов навіть відбити його. Поки що вони активно обороняються, не підозрюючи, що робиться навколо.

Майор Букшований знав, що так довго тривати не може. Йому насамперед потрібно було зв’язатися з тими, хто командував обороною Львова. До нього доходили лише розрізнені відомості про те, що відбувається у «мирному» Львові.

Коли ж йому все ж вдалося добратися до будинку, де розташувався штаб, що керував обороною Львова, він був приголомшений: ні Дмитра Вітовського, ні Григорія Коссака, який замінив того декілька днів тому, Букшований не побачив. Натомість перед ним стояли полковник Гнат Стефанів, якого призначили очолювати Начальну Команду лише вчора, і начальник штабу Семен Горук. Останнього Осип знав особисто ще з боїв на Маківці.

Знаючи запальний авантюрний характер Букшованого (а інакше як можна пояснити його «одіссею» Месопотамією!), Семен Горук вирішив поставити наголоси самому.

– Знаю, Осипе, що тебе тривожить! – говорив він. – Але ти військовий і знаєш, що таке виконувати наказ!

– Я ніколи не відмовлявся виконувати накази, навіть якщо вони безглузді! Але я ніколи не зустрічав злочинних наказів! – випалив Букшований.

– Що ви називаєте злочинним наказом? – поцікавився полковник Стефанів.

– Відмову наступати на Головний двірець, пане полковнику! Якби не той наказ, двірець був би вже нашим і жоден поляк не смів би ступити на львівську землю!

– Це мали зробити стрільці з касарні Фердинанда! – безапеляційно сказав Горук. – На жаль, не могли. Поляки затиснули їх в касарнях.

Букшований цього не знав.

– Саме тому, майоре, добре, що ви прийшли сюди, – говорив Стефанів. – У нас мало бойових офіцерів. Ми покладаємо на вас командування центром міста.

Він підійшов до мапи, розкладеної на столі.