Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Одночасно з боку вулиці Коперника їм назустріч бігли стрільці Володимира Баб’яка. Обидва загони зустрілися перед головними дверима.

Але застосувати зброю не довелося. Як тільки заспаний черговий спросоння повернув ключ і ледь прочинив двері, два стрільці одразу потягнули їх до себе.

– Nie wolno tu przychodzić! – лише спромігся черговий.

– Нічого! Нам – можна! – відказав Баб’як і відсторонив чергового.

– Затримати і не допускати до телефону! – розпорядилася Ольга Горбань.

Один із стрільців штовхнув поляка гвинтівкою, і той, досі у невіданні, що взагалі відбувається, опустився на лаву при вході. Інші побігли сходами вгору до головної зали.

Крім поляка-чергового у приміщенні пошти не було нікого, тому вже через десять хвилин Володимир Баб’як телефоном повідомив полковника Вітовського, що завдання виконане.

– Залишайтеся на місці й організуйте оборону! – розпорядився Вітовський.

Баб’як повісив слухавку на телефонний апарат.

– Що? – запитала Ольга Горбань.

– Наказано організувати оборону, – відповів четар.

– Треба – організуємо!

– Але від кого? Пошта наша; підозрюю, що й інші теж не матимуть проблем… – сказав спантеличений Левко Вовк.

– Владу захопити легко – втримати важко! – відказала вістун і відправилася розставляти стрільців.

Левко Вовк вкотре подякував хорунжому Сендецькому за те, що той назначив Ольгу Горбань його помічником. Було видно, що молоді стрільці дівчину-вістуна поважають, слухаються її кожного наказу, хоч і не забувають, що він її командир.

Підхорунжий не знав, що відбувається у місті, але дії інших загонів були такими ж успішними і безкровними.

Сотня поручника Мартинця, скориставшись темною листопадовою ніччю, непомітно оточила касарню сорок першого румунського полку. Командир полку, побачивши, що його жовніри опинилися у невигідному становищі, і вислухавши звістку про те, що українці зараз перебирають у місті владу, лише поцікавився гарантіями, якщо він віддасть наказ залишатися в касарнях. Отримавши завірення, що вже зранку румуни зможуть відправитися по домівках, полковник дав слово честі, що сорок перший полк не втручатиметься у перебіг подій у Львові.

Подібне повторилося з мадярськими жовнірами, які займали приміщення школи Конарського. Щоправда, поручнику Цьокану довелося заздалегідь надрукувати листівки мадярською мовою, адже ніхто з його підлеглих ні слова не знали по-мадярськи. Видно, у самому тексті були помилки, бо полковник, з яким довелося вести переговори Ількові Цьокану, не зміг приховати зневажливої усмішки, але тим не менше сказав єдине слово:

– Jó!

Добре!

Так само не було проблем і з арештом генерал-губернатора Карла фон Гуйна та коменданта Пфеффера. Зрозумівши, що їхній час скінчився, вони майже без заперечень передали владу повсталим українцям.

А коли тільки благословилося на новий день, львів’яни, що жили поблизу площі Ринок, із здивуванням побачили, як на найвищій точці ратуші на фоні сірого безрадісного неба розвивається незвичне для них синьо-жовте полотнище. Це вістун Степан Паньківський виконав наказ, який був поставлений перед ним Військовим Комітетом.

Але на цьому везіння для українців Львова закінчилися. Дмитро Вітовський навідріз відмовився заарештувати польських офіцерів, котрі могли підняти заколот проти дій українців, мотивуючи це тим, що українці перейняли владу у Львові не для того, щоб починати війну з мешканцями. Польські офіцери, переодягнувшись у цивільне, вільно гуляли містом, у котрому вже хазяйнувала нова влада, і збирали потрібну для себе інформацію. Не був оточений навіть будинок, у якому польські офіцери розробляли план спротиву.

Але найбільший удар надійшов з Перемишля. Вже надвечір першого листопада звідти надійшла звістка, що тамтешній комісар так і не наважився підірвати міст через Сян.

Уцілілою залізницею до Львова на підмогу своїм жовнірам рушили польські війська.

Усього того, що відбувалося у Львові, Федір Мороз поки що не знав. На листопад 1918 року він встиг стати десятником і мав під своїм командуванням дванадцять молодих ненавчених стрільців, котрі навіть не встигли пройти звичний для січовиків вишкіл. За час, що минув від того пам’ятного бою на горі Лисоня, коли він востаннє бачив Андрія Валька, доля кидала його по всьому півдні України, щоб нарешті зупинитися в Черновіцах. Як виявилося, ненадовго!