Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Майор Осип Букшований, котрий перебрав на себе командування січовими стрільцями на час хвороби Вільгельма Габсбурґа, зранку першого листопада отримав зі Львова наказ вирушити на північ для підтримки нової влади. Вже тоді Федір, далекий від штабів і політики, розумів, що вони починають не встигати. Замість того, щоб виїхати групами пасажирськими поїздами, командування вирішило повністю доукомплектувати спеціальні військові транспорти, які по дорозі блокували польські залізничники. Лише після того, як у Станіславові такий потяг простояв цілих шість годин, Осип Букшований разом з іншими молодшими офіцерами усунув від командування формального командира полку УСС майора Микитку, повністю перебрав на себе всю відповідальність за транспорт. За його наказом повсюдно, де поляки чинили саботаж – починаючи від Станіславова – їх заарештовували. Це покращило ситуацію, і до Львова січові стрільці доїхали вже без пригод, хоч лише у кількості однієї сотні. Основні сили мали прибути завтра. Однак далі Сихова потяг не йшов – Головний двірець встигли захопити поляки і на нього із дивовижною періодичністю прибувало підкріплення.

Перший наказ, якого отримав майор Букшований, зобов’язував його відбити цей стратегічно важливий об’єкт.

Десятник Мороз зі своїм роєм був серед тих, хто зранку четвертого листопада мав здійснити першу спробу захопити двірець. Щоправда, до самого двірця треба було ще добратися, а це добрих десять кілометрів вулицями незнайомого міста (ні десятник, ні його стрільці добре Львова не знали).

Але спочатку їм довелося відбити залізничну станцію Персенківка і радіотелеграф у Козельниках. В останньому випадку їхнє просування затрималося на добрих дві години. Польська залога захищалася з упертістю приречених, видно, сподіваючись на підмогу, яку запросили ще на початку бою. Коли ж її так і не дочекалися і з вісімнадцяти оборонців в живих залишилося лише троє, поляки нарешті вивісили білий прапор.

Здачу в полон приймав особисто Осип Букшований.

– Я захоплений вашою мужністю і відвагою, – сказав він польському офіцерові з нашивками поручника.

Зрештою, це було чи не єдиним, чим різнилися між собою українці з поляками. Це – і білі бляшані орли замість тризуба.

– Поручник Януш Косіковський! – представився поляк.

– Хорунжий Томаш Віхура! Шереґовий Піотр Недзельський! – повідомили про себе інші двоє полонених.

– На знак поваги до вашої мужності я відпускаю вас, – повідомив Осип Букшований. – Ви можете йти, але маєте дати мені слово честі, що більше ніколи не підете зі зброєю проти нас. У противному разі я не буду таким шляхетним!

Подумавши трохи, спочатку поручник, а за ним і його підлеглі заприсяглися своєю честю більше не воювати проти українців. З цим поляків і відпустили, а сотня стрільців, втративши у боях шестеро товаришів, продовжила свій шлях.

Про те, що ситуація у місті була не на користь українців, стрільці зрозуміли тоді, коли біля трамвайного депо їх догнав інший наказ. Через зв’язкового Військовий Комітет наказав змінити маршрут і поспішити на підмогу своїм воякам у Цитаделі, котрих ось уже цілий день атакували поляки.

Ознайомившись із наказом, майор Осип Букшований спересердя, зовсім не по-військовому, вилаявся:

– Насеру матері!

На німі запитання підлеглих він спромігся лише пояснити, що Головний двірець важливіший, аніж навіть Цитадель, яка височить над середмістям.

Але майор Букшований насамперед був військовим і накази не обговорював. Він одразу повернув сотню вправо, де серед порослих деревами схилів тріскотіли поодинокі постріли, котрі інколи переривалися потужною кулеметною чергою.

Так десятник Федір Мороз замість того, щоб відбити у поляків двірець і тим самим перешкодити безперебійному прибуттю до міста польського підкріплення, пішов на штурм Цитаделі. Ситуація ускладнювалася тим, що у самому казематі міцно засіли українські стрільці, а між ними і вояками Букшованого закріпилися поляки, які несподівано для себе раптом опинилися між двома вогнями. Тепер для українців було важливо не перестріляти один одного.

Цей перший бій проти поляків для Федора Мороза був відносно легким і без втрат у його рою. У рядах поляків утворився розрив, у який ринули стрільці Букшованого. Як виявилося потім, перед поляками було два виходи: або намагатися не пропустити українців до Цитаделі, але при цьому отримати небезпечну групу у себе за спиною, або дати неприятелю можливість з’єднатися з тими, хто обороняється, і тим самим підсилити і без того немалу групу. Із двох небезпек вибравши меншу, поляки пропустили стрільців до каземату… і знову їх оточили. Таким чином стрільці Букшованого не змогли допомогти тим, хто штурмуватиме Головний двірець.