Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

– Прошу запам’ятати: Цитадель, Оссолінський інститут, Крайовий Сейм [3] Зараз це будівля Львівського національного університету ім. І. Франка. , вулиця Коперника, Підзамче і позиції на Високому Замку. Все це переходить у ваше повне підпорядкування та на вашу відповідальність. Запитання? Питайте зараз, бо потім буде ніколи!

– Яка зараз обстановка? – поцікавився Букшований.

– Де саме?

– Всюди! І де конкретно зараз ідуть бої?

Семен Горук провів недогризком олівця по мапі Львова.

– Фронт, що утворився у день, коли ви прибули до Львова, до сьогоднішнього дня не змінювався. Він проходить по вулицях Стрийська, Кадетська, Коперника, через Головну пошту, касарню Фердинанда, далі Галицький сейм, школа Чацького, Янівська вулиця, Клепарів, Шпитальна, Замарстинівська. Фронт поки що ми тримаємо.

Букшований критично оцінив побачене. Цей погляд вловив полковник.

– Сил, певно, у нас мало! – згодився він.

– Але справа не така і безнадійна, – продовжив Горук. – Полковник Вітовський відправився за підмогою до Станіславова; вчора до Києва відбула делегація Осипа Назарука. Думаю, що завтра він зустрінеться з гетьманом Скоропадським. Ми просимо відправити нам на поміч загін стрільців полковника Коновальця. Гадаю, він не відмовиться допомогти своїм землякам!

– Але до того часу нам треба хоча б втриматися на цій лінії. – Полковник Стефанів знову провів рукою по мапі. – І у цьому ми покладаємось на ваш досвід, майоре! На вас і ваших стрільців!..

Майор Букшований повертався до Оссолінського інституту, де тимчасово влаштував свій штаб, вже затемна. Стрільба у Львові припинилася, настало нічне перемир’я, коли можна було безбоязно і безперешкодно переміщатися містом без опаски, що тебе вб’ють чи навіть затримають. Бої відновляться вже зранку, а до того часу і поляки, й українці насолоджувалися такими вже забутими мирними годинами, які, здавалося, лишилися десь далеко-далеко. Навіть не вірилося, що ще якусь декаду тому Львів жив важким, голодним, тривожним, але без пострілів, життям.

Хтось приклеїв цей папір на щит біля церкви, де зазвичай вивішували розклад тижневих богослужінь. Він з’явився у неділю, 17 листопада, під час літургії, коли всі прихожани були у церкві, і навіть діти, що іноді вибігали на двір, через холодну погоду чемно простояли всю відправу біля батьків, тому хто повісив об’яву і коли це сталося, не знав ніхто.

Знали лише одне: мирне життя, навіть таке крихке і ненадійне, що тривало майже півроку, відколи повернулися з війни жовніри, закінчилося. З ким доведеться воювати, для людей також не було таємницею. Ще четвертого листопада повітовий часопис опублікував звернення повітового комісара «До всіх мешканців Кам’янського повіту», у якому повідомлялося про створення незалежної Української держави. Комісар закликав «всіх мешканців як міста Кам’янка так і цілого повіту до заховання як найвищого ладу, спокою і послуху». Тоді люди чи не вперше побачили синьо-жовтий прапор, що розвівався на холодному вітрі. Найбільше звістці про те, що постала своя держава, радів Андрій Валько, але поява свого прапора не стала для нього несподіванкою: січові стрільці були до нього звичними.

Звістки про події у Львові доходили у віддалені села із запізненням то через посланців з повіту, то з місцевими, котрим потрібно було у такий неспокійний час поїхати до міста. Так і перетинці, й жителі інших хуторів більш-менш об’єктивно і майже вчасно були проінформовані про перебіг того, що відбувалося навколо.

Так стало відомо про бої на вулицях Львова, про наступ великої польської армії на Галичину, про те, що тринадцятого листопада постала Західноукраїнська Народна Республіка, на що Василь Вовк зі скептицизмом відзначив, що для такої знаменної події можна було б вибрати й якусь іншу дату.

– Ти віриш у такі бздури? – здивувався брат Гнат, коли вони увечері зібралися до столу.

– Ти ж знаєш, брате, що я ні в що не вірю, – відказав Василь, – але день тринадцятого можна було і не вибирати…

У Перетині не знали, що Українська Національна Рада раніше просто не встигла узгодити текст «Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», а відкладати його оприлюднення на пізнішу, «правильнішу» дату, було вже нікуди: до Львова наближалося польське підкріплення, дії котрого й стали вирішальними.