Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Навіть такі уривчасті відомості дали привід зробити висновок: не все у молодої держави гаразд і ще не все закінчено. Об’ява мобілізації стала цьому підтвердженням.

Дорога від церкви до Перетина була неблизькою – майже чотири кілометри, – тому поки добралися додому, встигли поговорити про все. Кожна родина приїхала до церкви або на возі, або бричкою, лише небагато йшли пішки. Прочитаний текст заставив перетинців – і не одних лише їх, але й прихожан з інших сіл та хуторів – задуматися над своїм найближчим майбутнім, а тому додому поверталися не так, як їхали зранку: чоловіки і жінки окремо, причому серед перших також відбулося розділення на тих, кого мали призвати, й інших.

Тим, хто підлягав мобілізації, набралося семеро. До них не потрапив Яків Смоляр (він не належав до категорії «старшим 17 років а молодшим 37 років»), зате обидва старші його сини – Михайло та Микола – вже підлягали призову. Зараз вони гордо їхали на одній з фір разом з молодшими парубками і вже дещо дивилися на них звисока. А у батька вже почала боліти за синів голова. Що ж до матері, то Олена всю дорогу проплакала, згадавши, як довго чекала чоловіка з війни.

А Яків їхав бричкою разом з «ветеранами», як почали називати жовнірів, котрі повернулися додому. Олекса Мороз, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Вальки намагалися триматися купи і по можливості підтримувати один одного. Правда, зараз братів не було – вже від середи лежить і не встає баба Ганна, тому сім’я готується до найгіршого.

Семен спробував заспокоїти інших.

– Не думаю, що це (він кивнув головою назад, у напрямку церкви, де продовжував біліти той пам’ятний листок) надовго!

Яків гмикнув:

– Ненадовго! Ага! Пам’ятаєте, і тоді ми говорили, що до зими вернемо додому? Вернули… через штири роки!

– Все рівно менше! – не вгавав Кандиба. – Та й поляки – не москалі! Скільки тої Польщі?

– Але й ми не Австро-Угорщина! – вставив Олекса Мороз і добавив: – Царство їй небесне!

(Звістка про зречення останнього цісаря Карла, про існування котрого дехто навіть не підозрював, дійшла до Перетина лише позавчора.)

– Що б ми там не думали, хлопці, але знов треба брати до рук ґвери, – говорив Яків. – Шкода, що я не попадаю до списку.

– І ти пішов би? – здивувався Роман Панас.

Яків Смоляр кивнув головою на передню фіру, де гоголями сиділи його сини.

– Пішов би, – сказав він. – Замість них!

– Здаєсьи мені, Якове, що твої сини не ступлять тобі місце! – припустив Олекса.

Яків знову подивився на Михайла з Миколою і згідливо кивнув головою.

Ніхто не знав, що насправді відбувається навколо і навіщо потрібно мобілізувати всіх чоловіків. Порядок, встановлений повітовим комісаром, тримався міцно, не на страхові, але у самій свідомості людей, тому думалося, що так є повсюди. Це, зрештою, дещо зменшило напругу в сім’ях, котрих торкнулася мобілізація, і дозволило підготувати чоловіків до війська. Насамперед зі скринь вийняли і провітрили військові однострої, які півроку чекали своєї черги. Демобілізовані перетинці, не змовляючись, не стали одягати до сільської роботи уніформу, у якій пройшли всю війну. Вони вважали це майже хулою. Як виявилося, це було лише для того, щоб одягнути її для нового війська. Хто мав, чистив нагороди, отримані на війні.

Деяка затримка виникла у Смолярів. Однострій, у якому повернувся з війни батько, був один, а претендентів на нього виявилося двоє. У Михайла з Миколою навіть виникла перепалка, кому дістанеться батькова уніформа, але на повірку виявилося, що обидва сини явно не дотягують до батькової комплекції. Однострій висів на них, як на перекладині опудало, що навіть змусило усміхнутися маму, котра всі ці дні ходила, як у воду опущена.

– Нічого, сини! – заспокоїв їх Яків. – Якщо беруть до війська, то видадуть однострій! Може, навіть файніший, аніж мій.

Зрештою, це помирило братів і знову засмутило маму.

Того вечора понеділка у хатах перетинців довго світили свічки і лампи. Навіть там, де не було рекрутів, не спішили лягати спати, а йшли до сусідів, щоб їх підтримати. Напевне, єдиними, хто залишився у такий час вдома, були Білецькі та Орина Ребрик.

Повернувшись додому півтора року тому, Білецький так і не зміг влитися у спільне життя села. Раніше, ще до війни, Тома не спішив робити звичну в селі роботу, адже гроші товариства Качковського були великою підмогою у сім’ї. Тепер же, після того, коли навіть згадувати про це було небезпечно, Томі довелося робити все самому, адже він залишився єдиним чоловіком. Це, а також думка, що у його поневіряннях концтаборами опосередковано винні односельці, не сприяло порозумінню між ними.