Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Павло Гайворонський замовк і подивився на мобілізованих. Видно, подібна картина була йому знайомою, тому він спокійно поспостерігав за звичним дійством і перед тим, як припинити прощання з рідними, яке могло тривати довго, знову звернувся до Андрія.

– Тобі рішати. Як поступиш, так і буде! Але щоб ти знав, що нам всюди не вистачає людей: і у війську, і в жандармерії, тому бажано, щоб ти прийшов, – сказав Павло. – Але вирішувати тобі!

Вони попрощалися, і підпоручник Гайворонський відійшов до основної маси людей. А задоволений розмовою Андрій Валько одразу розправив плечі і обняв Марту.

Дружина мало що зрозуміла із розмови, але знала одне: Андрій лишається вдома.

А Олекса Мороз, Михайло Валько, Семен Кандиба, Роман Панас та брати Смолярі відправилися захищати молоду республіку, а з ними ще чотири десятки чоловіків з навколишніх хуторів.

Для Західноукраїнської Народної Республіки настали важкі часи.

Попри все Вільгельм Габсбурґ хотів побачити Львів.

І він його побачив!

Але лише побачив.

Коли 21 листопада після важкої виснажливої дороги, ще не вилікувавшись остаточно (добре, що хвороба виявилася звичайним грипом – не «іспанкою»), він під’їжджав до Підзамче, йому назустріч вже рухалися стрільці Галицької армії, котрі виконували наказ полковника Стефаніва негайно залишити місто полякам. Розуміючи, що далі потяг не поїде, ерцгерцог з сотником Остапом Луцьким, що супроводжував його, зійшли на залізничний насип.

Двома довгими приреченими колонами українці рухалися на схід, у невідомість. Ерцгерцог стояв поміж цими колонами: одна рухалася справа від нього Жовківською вулицею [4] Тепер початок вулиці Б. Хмельницького до Рогатки. , а інша вибрала полотно залізниці якраз біля підніжжя Замкової гори. Озлоблені на все на світі стрільці покидали місто, яке на три тижні стало українським, за яке загинули їхні товариші і у яке навряд чи їм судилося повернутися. Позаду були перемоги і поразки, захоплення важливих будинків і здача їх поляками; попереду – лише невідомість! Цей стан одразу відчув Вільгельм Габсбурґ, лише мимохіть окинувши оком колони. Вони були мовчазні, сумні, приречені на забуття, принаймні тут, у Львові, і принаймні на ближчі роки. Історію пишуть переможці, і у цьому опису не буде місця для українських стрільців, а якщо буде, то не таке, яким би вони хотіли бачити.

Від колони, що рухалася Жовківською вулицею, від’єднався офіцер, у якому Вільгельм упізнав Дмитра Вітовського.

– Здрастуйте, полковнику! – привітався ерцгерцог. – Що тут відбувається?

– Честь маю вітати у Львові, Ваша високосте! – відповів Вітовський. – Гадаю, пояснювати тут даремно. Ви все чудово самі бачите: ми залишаємо столицю Західноукраїнської Народної Республіки.

– Але чому?

– На жаль, неприятель виявився сильнішим.

Вільгельм Габсбурґ підозріло подивився на Вітовського, чи не жартує він часом.

– Мені дивно чути це, полковнику! – признався він і додав: – Саме від вас.

Дмитро Вітовський винувато усміхнувся.

– На жаль, не все залежить від самого планування, – сказав полковник. – Особливо це відчувається тоді, коли одній стороні у війні спішать допомогти країни-переможці, а інша сторона – тобто ми! – дочекалася від Києва лише півсотні загону імені Ґонти з отаманом Долудою. Це, звичайно, велика підмога нашим чотирьом тисячам!

У голосі Вітовського Вільгельм вловив їдкий сарказм.

– Хоч і не скажу, що вони були зайвими! – закінчив він.

– Ви даремно звинувачуєте Київ, – мовив Вільгельм, на що Вітовський відповів:

– І гадки не було! Іншої відповіді ми і не чекали. Що ж ми могли вимагати від Великої України, якщо нам допомогти відмовився навіть Галицько-Буковинський курінь! Саме його відправляв гетьман нам на допомогу!

– Становище гетьмана зараз непевне, – говорив Вільгельм. – Боюся, дні його лічені. Гадаю, що курінь, про який ви говорите, потрібен для чогось іншого.

Вільгельм Габсбурґ знову подивився на колони. Він вирішив змінити тему розмови.

– Полковнику, ви не знаєте, де мій ординарець? – запитав він.

– Підхорунжий Вовк відмінно зарекомендував себе під час боїв за будинок пошти, – відповів Вітовський.

– Він живий?

– Не знаю. Останній раз я бачив його тиждень тому.

Відповідь не заспокоїла Вільгельма. Звістки тижневої давнини на війні, коли смерть може настати будь-якої миті, втрачали свою актуальність майже одразу, хоч і вселяли слабку надію на позитивну відповідь.