Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Йому було сумно, що так коротко тривала зустріч з Федором. Він мав багато чого розповісти Морозу, а найбільше подякувати за той синяк під оком, отриманий у перший день серпня 1914 року.

Із задуми його вивів голос Вишиваного.

– Ви знаєте дорогу, пане підхорунжий? – запитав він.

– Якщо їхати на північ… пане полковнику, то навіть дуже добре! Я з цих країв, – відповів Левко.

Його підтримав і Кульчицький.

– До того ж, пане полковнику, дорога на схід зараз заповнена нашим військом. Не думаю, що нам вдасться швидко добратися, – сказав водій.

– А якщо ми звернемо на північ, то через Жовкву і Кам’янку виїдемо на дорогу на Броди, – говорив Левко. – Дорога має бути безпечною, бо північні терени ще наші.

– Тоді везіть! – згодився Василь Вишиваний.

Зрештою з’ясувалося, що Левко був правий. Північний шлях виявився не тільки швидшим, але й, що найголовніше, безпечним. Польське військо затримали на околицях Рави-Руської, а на українській території панував порядок, якщо він взагалі можливий у час війни. Тим не менше, полковник Вишиваний відзначив, що на теренах Жовкви, яку вони проїхали, не зупиняючись, все виглядає так, наче і війни немає.

Зрештою, не все можна і побачити, рухаючись у критому автомобілі – а у Куликові довелося підняти тент, бо починав накрапати холодний дощик.

Полковник зауважив, що чим далі їхав автомобіль, тим сумнішим ставав підхорунжий. Коли ж стан Левка зауважив і Остап Луцький, Вишиваний поцікавився у чому справа.

– Недалеко звідси моє село, – нехотя відповів Вовк.

– Ми його проїдемо?

– Ні, нам не по дорозі.

Левко не бачив, як Василь Вишиваний подивився на Луцького, а той, одразу зрозумівши що до чого, байдуже знизав плечима. Мовляв, вирішувати вам.

– Від вашого села можна добратися до Бродів, куди, зрештою, ми і прямуємо? – запитав Вишиваний.

– Так, туди йде дорога, – відповів здивований таким запитанням Вовк.

– Тоді от що, Левку! Ми поїдемо через ваше село. Але лише проїдемо! Жодної зайвої хвилини затримуватися не будемо! Приїхали – ви побачили батьків, перекинулися декількома словами – і знову в дорогу! Згодні?

Розчулений такою увагою до себе, Левко лише спромігся на подяку.

– Так, Ваша високосте! – сказав він.

Почувши таке, Василь Вишиваний тим не менше поправив його:

– От і добре! І давайте домовимось на майбутнє: жодних «високостей»! Не треба, щоб хтось знав про моє перебування тут!

Дорога додому проминула швидко, хоч їм і довелося дещо затриматися у Кам’янці: Семен Кульчицький заправляв спорожнілий бак бензином з однієї з трьох каністр, що віз із собою.

Перетин дійсно лежав осторонь їхньої основної дороги, але шлях до села виявився напрочуд хорошим, тому усі були певні, що сильно не затримаються. Саме через те Левко навіть не заїкнувся зупинитися, коли вони проїжджали повз церкву, де (він знав) саме відправляється вечірня. Авто без зупинки їхало дорогою до його рідного села.

Біля власних воріт Левко запримітив батька і наказав Кульчицькому зупинитися. Ще не встиг водій виконати цей наказ, як Левко зіскочив з підніжки і підбіг до батька.

Василь Вовк не встиг усвідомити, що відбувається, як побачив перед собою сина. Він міцно притиснув до себе Левка і поцілував. Востаннє вони ось так стояли далекого 1914 року, коли батька відвозила російська жандармерія. Тепер, по чотирьох роках, батько і син знову зустрілися.

– Ну, здрастуй, сину! – нарешті вимовив Василь.

– Тату, пробачте: не можу лишитися ні на хвилину, – винувато сказав Левко. – Пан офіцер, з яким я їду, дозволив лише повидатись! Покличте маму.

– Ой, сину, нема мами!

– Як нема? – не зрозумів Левко.

– Померла мама.

– Як померла? Коли?

– Вже місяць минув, як поховали. Від еспанської грипи.

На очах батька виступили сльози.

– Навіть поховати не зміг як належить, – винувато сказав він. – Лежить у Камінці разом з усіма.

– Тату, я маю їхати! – сказав, засмучений цією звісткою, Левко. – Коли все кінчиться…

– Коли сьи кінчит, вертай до своєї Марії, – перебив його батько. – І живіть там, де вам належит. А я вже якось сам сьи справлю… За мене не переживай: ковалі ніколи бідними не були!

– Як наші? – кинув погляд на гумно Левко. – Де вони?

– Та до церкви пішли! На вечірню. Нині ж Михайла! А у мене з нею особливі рахунки… А Роман знов в армії. Тепер вже в нашій…

– Тату, побачите когось з Морозів, передайте їм, що нині зранє у Львові я видів Федора. Скажите, що живий і здоровий.