Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

– Я знаю, про що ви говорите, – похитав головою Василь. – Що скажуть про нас люди.

– Вас то не хвилює?

– Нє.

– Чому?

– Мені все рівно, що про мене думають другі, – сказав Вовк. – Я про них взагалі не думаю.

– І все-таки вам буде тяжко з цим жити!

– А хіба буде ліпше, коли ми станемо жити без шлюбу? – скипів Василь, але одразу заспокоївся. – Я не спішив би, отче, якби не зима. Без мене вони не виживуть. Я не можу того допустити!

– Я вас розумію! Можливо, ви і правильно робите.

– Ви дасьте нам шлюб?

– У церкви нема заперечень, – повторив Петро Лісович. – Якщо ви твердо вирішили, то приходьте завтра разом з Ориною до мене. Обговоримо, як нам бути!

На тому і попрощалися. Отець Петро повернув до себе на плебанію, а Василь пішов до своїх коней, припнутих до штахет. Поправив збрую, лише потім сів на воза. Зрозумівши, що можна їхати, коні самі рушили з місця. Василь тим часом дістав з кишені файку, запалив тютюн і затягнувся.

Він сам розумів, на що наражає і себе, і Орину з дітьми своїм поспішним вчинком. Вже навіть випадкові й такі несміливі їхні зустрічі одразу ставали надбанням перетинців, і якщо чоловіки ставилися до них принаймні байдуже, то жінки не могли пробачити Василеві зради пам’яті Ганни і де можна й не можна поносили Орину.

Його вони чіпати боялися.

Іншим разом Василь зробив би все, щоб ні у кого не було навіть причини для осуду, але наближалася зима, у хаті Орини було холодно і хоч-не-хоч йому довелося привести на гумно жінки дров, а затим і порубати.

Після такого йому залишалося тільки піти до місцевого пароха за порадою, адже лише у церкві вони могли узаконити своє життя. Щоправда, чи заспокояться після того сусіди (і не в одному лише Перетині), він сумнівався.

Василь Вовк нагнав коней.

Снігу ще не було, зате давав про себе знати легкий морозець. Дорога була тверда і неслизька, тому до села дісталися швидко. На самому в’їзді його перестрів Андрій Валько. Після пам’ятної зустрічі зі своїм бойовим побратимом Андрій все ж поїхав до Кам’янки, звідки повернувся повноправним жандармом з досить-таки широкими повноваженнями. Зрештою, проявляти їх у Валька нагоди не випадало: сусіди законів не порушували не через боязнь потрапити на очі новому «шандару», а просто… у них не виникло й думки це робити. Андрій став чи не єдиною владою на території, що обмежувалася парафією храму великомучениці Варвари, тому люди його знали, як, власне, знав він і їх, а той факт, що недалеко пролягав фронт і час від часу через села проходили війська, озброєні зовсім не так, як Валько, також не сприяв бажанню погратися із законом у небезпечну гру хто кого перехитрить.

– Слава Ісусу Христу, вуйку! – привітався Андрій.

– Слава навіки, пане шандаре! – відповів Василь. – Тільки зразу попереджаю, що зброї у мене зараз нема!

Андрій засміявся.

– От коли буде, то й поговоримо про зброю, – сказав він. – А зараз у мене до вас просьба. Виконаєте?

– Якщо не посадиш до криміналу, то…

– Кажу ж: не нині! Коня підкувати треба. Одну підкову загубив зовсім, а друга тримаєсьи на одному цьвоху. А пішодрала всі села не обійду. То як?

– Добре, що не зробиш для наших шандарів! – згодився Василь. – Приводь свого Орлика десь за годину. До того часу я вже розпалю п'єца.

Андрій Валько попрямував вулицею далі, а Василь Вовк під’їхав до обійстя Орини Ребрик. Неспішно прив’язав коней до стовпця. Тим часом з хати вийшла жінка. Орина побоялася вийти на вулицю, а почекала, коли Василь зайде на обійстя.

– Що? – нетерпляче запитала жінка. – Що він сказав?

– Ксьондз сказав, щоб ми завтра прийшли до нього, – відповів Василь Вовк. – Він дасть нам шлюб.

Після таких слів Орина якось одразу знітилася. Увесь час вона боялася, що Василь привезе негативну відповідь, а коли цього не сталося, у неї знову прокинувся природний жіночий страх.

– Ой, Василю, страшно мені! – призналася вона.

– Кинь то! Тебе ніхто не скривдить! Я не дам! Ні тебе, ні дітей! – пообіцяв Василь Вовк.

Так завдяки його наполяганням вони стали чоловіком і жінкою. Як і варто було очікувати, цей шлюб викликав неоднозначну реакцію у жителів села. Чоловіки поставилися до цього загалом байдуже, навіть раділи за коваля, хотіли було і відмітити цю подію, але… проти власних жінок піти не могли. Ті ж розділилися на дві нерівні частини: одна частина – більша – була переконана, що Василь міг просто почекати хоча б до весни і зробити те, що він зробив майже на сороковий день після смерті Ганни (а Петро Лісович все ж наполіг на тому, щоб шлюб Василь та Орина взяли вже після цього дня), а менша частина в особі Юстини Солтис, тільки дізнавшись про те, що сталося, одразу висловила своє ставлення й до Василя, і до Орини.