Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Щоправда, слово «висловила» зовсім не підходило до того тону, яким кричала жінка. Тоді чи не всі перетинці зібралися біля фігури хреста у центрі села. Зазвичай так відбувалося тоді, коли з війни приходили листи. Тоді їх читали перед усім селом з надією, що хтось дізнається про своїх. Тепер же, коли всі мобілізовані на фронт були разом, то й листи також адресувалися всім.

Після того, як Андрій Валько дочитав до кінця листа, що його написав брат Михайло, і обережно сховав до кишені, Юстина Солтис не втерпіла.

– Так, – сказала жінка. – Вони там воюють, а в Перетині таке сьи роби!

І подивилася на Василя з Ориною.

– Що ви говорите, цьотко Юстино? – нахмурив брови Андрій Валько, хоч що вона мала на увазі, здогадувався не лише він.

– А ніхто і не знає! Десь там воює і Левко Вовк. А навіт не знає, що батько не встиг поховати його матір, а вже живе з другою!

– Юстино! – з докором сказав Лука, але та тільки огризнулася.

– Що «Юстино»? Якщо вам всім все рівно, що робитсьи в Перетині, то я ціхо сидіти не буду! Та Василь навіть до Ганни не їздив, коли сердешна хорувала!

– Ви знаєте, цьотко Юстино, що того не можна було робити, – заступився за Вовка Андрій. – За нею ходила лікарка.

– Ага, така сама публíка, як його Орина! – не здавалася Юстина. – Нє, а? Одна публíка ту, друга в Камінці!..

Юстина Солтис замовкла, коли зустрілася поглядом з Василем. Стишилися заінтриговані інші селяни. Знаючи крутий норов Василя Вовка, люди боялися, щоб чого не сталося. Внутрішньо приготувався до чогось неприємного і «шандар». А Василь узяв заплакану Орину за руку і, вже збираючись піти до свого нового дому, мовив:

– Якщо ти хочеш називати свою дочку публíкою, то твоє діло! – сказав він. – Мертві очі моїй Ганні закрила твоя Ксеня!

І з Ориною залишив зібрання.

Андрій Валько – наперед жандарм – важко зітхнув. На ще одну проблему в нього побільшало. І навряд чи це колись припиниться.

Сусіди якщо і ставали ворогами – то назавжди!

Святвечір 1919 року шестеро перетинців зустріли не тільки далеко від своїх рідних, але навіть не в будинку чи окопі.

На початку січня фронт стабілізувався у тридцяти кілометрах на захід від Перетина, причому після місяця запеклих боїв довелося залишити Раву-Руську. Зараз українські війська окопалися у шести кілометрах на схід від крайніх хат міста, у якому вже були нові господарі. Розрізнені українські сотні і просто великі загони здебільшого пів партизанських порядків вирішено було об’єднати під спільним командуванням полковника Віктора Курмановича. Необхідність цього кроку підтвердилась майже одразу, адже навпроти, по ту сторону фронту, відбувалося подібне: польське командування утворило групу «Буг» на чолі з генералом Яном Ромером.

На повірку виявилося, що сили у супротивників майже однакові, тому на «українське Різдво» бої практично припинилися. Правда, цей бій, якраз на Святвечір, перетинцям запам’ятається надовго. Усі вони потрапили до одної сотні сотника Стафіняка. Він і викликав до себе Семена Кандибу, як старшого за званням серед мобілізованих. Семен, вахмістр кавалерії, тим не менше потрапив до піхоти, але мало тим переймався. Зараз він стояв перед сотником Стафіняком та ще одним незнайомим йому офіцером й чекав, що той скаже.

– Отож, пане вахмістре, ситуація така, – почав сотник, неначе перед тим у них була довга розмова і залишилося лише підбити підсумок. – Ось тут, в оцьому районі, скупчилося небезпечне для нас угруповання неприятеля і, за нашими даними, поляки готові завтра зранку переправитися через річку. Підійдіть сюди. Ось це – міст через річку, по якому поляки завтра перекинуть до Рави підмогу. Ваша задача: підірвати його до бісової мами!

– Але я нічого не знаюся у цьому! – сказав Семен.

– Нам це відомо! Зрештою, цього від вас і не вимагається. Це зробить хорунжий Андрій Годинка.

При цьому сотник кивнув головою на незнайомого офіцера.

– Ваша задача забезпечити прикриття групи. За операцію відповідаєте ви! – закінчив Стафіняк.

І ось чота, у яку потрапили всі перетинці, залягла перед залізничним мостом в очікуванні наказу. Як на біду, ніч виявилася місячною, і на білому скрипучому снігу їхні темні постаті було видно здалеку, але, на їхнє щастя, поляки спокійно сиділи в себе у вартівницях по обидва боки мосту і не сподівалися, що у такий для українців день ті робитимуть щось інше, крім колядувати.