Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Неначе у підтвердження цього зі сторони найближчого села лунали дитячі голоси колядки, слів якої було важко розчути.

– Треба починати, а то повідморожуємо собі все, що можна, тоді нема чого і до жінок вертатися! – сказав Андрій Годинка. – Вахмістре, що плануєте робити?

– А що тут планувати? Тут плануй не плануй, а вартівниці треба захопити, – відповів Семен Кандиба. – І добре було б без шуму.

– Добре б! – сказав Годинка. – Але попереджаю: допомогти я вам не зможу!

– Справимось без вас! Робіть свою справу!

Кандиба підповз (а у їхньому становищі можна було лише повзати!) до Михайла Валька. Серед всіх перетинців він мав наступне після Семена звання.

– Хватить лежати, – сказав він.

– Починаємо? – запитав Михайло.

– Хватить лежати! – повторив Семен. – Михайле, ти береш свій рій і нападаєш на вартівницю. Я тобі не помагаю, а з іншими біжу через міст до вартівниці на тому березі.

– У вас можуть стріляти!

– Якщо ти зробиш все тихо, то поляки нічого не будуть знати. Бережи наших!

Невдовзі стрільці підповзли до самої штреки і, перевіривши, чи не стовбичить якийсь вартовий, піднялися зі снігу і мовчки побігли до будиночка колійного оглядача, у якому від морозу заховалися поляки. Вахмістр Кандиба не став перевіряти, чи справиться з поставленим завданням Михайло Валько, а, не стишуючи біг, повів свій рій мостом до протилежного берега, де на білому сніжному фоні чорніла інша вартівниця. Серед теперішніх його підлеглих з перетинців був лише Олекса Мороз. Роман Панас і брати Смолярі потрапили до Валька і зараз, всього видно, спокійно роззброювали польську залогу.

Враз за спиною пролунав одинокий постріл. Не зупиняючись, Семен повернув голову, але нічого не побачив, лише декілька темних постатей, що бігли йому услід. Це були підривники Андрія Годинки, завданням яких було підірвати цей переїзд.

– Вилупцю хранцоватий! – крізь зуби прошипів Семен. – Казав же тихо!

Але більше пострілів не було, зате попереду з будиночка вибігли двоє темних постатей. Критися більше не було потреби, тому вахмістр Кандиба вистрілив перший. Невідомо, поцілив він чи ні, але обидві постаті кинулися назад, при цьому намагаючись закритися всередині будиночка, але це чомусь не вдавалося. Вже підбігаючи до нього, стало зрозуміло причину: Семен все ж вбив одного жовніра і він своїм тілом припер двері.

Забігши всередину вартівниці, українці застали двох поляків, причому один з них тримав в руці слухавку телефону.

– Połóż to na miejscu! – наказав Семен і навів на поляка рушницю.

Той без жалю виконав наказ. Тим часом Олекса Мороз роззброїв поляків.

– А тепер я хочу знати: ви підняли рев'ях? – запитав Кандиба.

На обличчі одного з поляків виникла їдка посмішка.

– Tak, і wkrótce umrzesz, Ukraińcy! – урочисто мовив він.

– Курва мать! – вилаявся Кандиба. – Олексо, зв’яжи цих «телефоністів» і бігом до мене! Зараз тут будуть поляки!

З боку недалекого села вже не було чутно колядок. Видно, туди долинули звуки пострілів. Семен Кандиба розставив своїх людей так, щоб не прогледіти появи поляків, які безперечно підійдуть на підмогу. Мінери Годинки тим часом вовтузилися на середині мосту: закладали вибухівку.

Семен не знав, скільки часу потрібно мінерам, щоб справитися з роботою, але сподівався, що це станеться до того моменту, коли поляки у селі спроможуться організувати підмогу.

– Бути готовими до бою! – сказав він своїм стрільцям. – Наша задача – не пустити поляків до того часу, поки мінери не закладуть свої міни!

Оскільки завдання було просте, ніхто не подав голосу. Хто де міг заховалися за усім можливим прикриттям і стали чекати.

Довго нічого з села не було чутно; складалося враження, що поляк обманув, намагаючись нагнати на них страх. Семен Кандиба хотів було вже ще раз розпитати полонених, чи говорять вони правду, але тут поруч виник Олекса Мороз.

– Чого так довго? – невдоволено запитав Семен.

– Довелося заспокоїти нашого «телефоніста», – виправдовувався Олекса. – Все хотів втекти.

– Не втече?

– Та нє! Я його надовго відключив!

Тут озвався стрілець, що лежав за мішком з піском. (Поляки завбачливо облаштували оборону.)

– Пане вахмістре! Хтось наближається.

Кандиба придивився уважніше. При блідому місячному світлі на снігу чітко виднілися з десяток темних постатей, які не могли бути ніким іншим, як польськими жовнірами.

– Не стріляти! – розпорядився Семен. – Най підійдуть ближче!

Він подумки сподівався, що до бою не дійде і що мінери встигнуть закласти вибухівку до того, як доведеться натиснути на спусковий гачок гвинтівки, але очікуваного свистка не прозвучало, тому командир зрозумів, що бою уникнути не вдасться.