Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

– Гадаю, якщо він живий, то дасть про себе знати, – говорив Вітовський. – Особливо, якщо прочує, що прибув ерцгерцог Вільгельм.

Те, що він почув, приємно здивувало його.

– Якщо так, то віднині, полковнику, я Василь Вишиваний! – сказав Вільгельм. – Полковник Галицької армії. Куди ми прямуємо?

– Уряд евакуюється до Тарнополя, – повідомив Дмитро Вітовський. – Вам, пане полковнику, належить відбути туди ж.

– А ви?

– Я буду зі своїм військом! Але ми обов’язково зустрінемось!

(Вони ще не знали, що ця мимовільна зустріч на рейках біля Підзамче була першою й останньою. Вони більше ніколи не зустрілися. Життєві дороги розвели Дмитра Вітовського та Василя Вишиваного врізнобіч.)

Але перед тим як попрощатися, полковник вирішив забезпечити Василя Вишиваного транспортом. Напевне, це було майже неможливо зробити, враховуючи непевний стан, у якому перебувала ця частина Львова, але несподівано для прибулих біля них невдовзі зупинився автомобіль. Яким же було здивування полковника та сотника, коли вони упізнали у військовому, що сидів біля шофера, Левка Вовка!

А той, радісний зустрічі, зіскочив на землю і, нехтуючи субординацією, кинувся до офіцерів. Вишиваний також не став розмінюватися на зауваження своєму ад’ютантові, а просто щиро з ним привітався. Такі самі почуття мав і сотник Луцький.

– Полковник Вітовський високо оцінив вашу участь у боях, – похвалив свого ад’ютанта ерцгерцог.

– На жаль, Ваша високосте, все було даремне! – відказав Вовк. – Ми залишаємо Львів.

– Нічого даремного не буває! – заперечив Вільгельм. – І пролита кров колись стане добривом для сходу державності. Пам’ятаєте, у Франка? «Твердий змуруємо гостинець і за нами прийде нове життя, добро нове у свiт». Будемо сподіватися, що довго чекати не доведеться. І давайте домовимося, пане підхорунжий: я не ерцгерцог Вільгельм, а полковник Василь Вишиваний.

– Яволь! – вихопилося у спантеличеного Вовка. – Тобто, наказ, пане полковнику!

– Оце вже краще! – похвалив австрієць.

– Пане полковнику, мені доручено супроводжувати вас до Тарнополя! – урочисто сказав Вовк і показав на авто позаду.

Василь Вишиваний подивився на авто, на якому йому доведеться проїхати сотні кілометрів. Одразу він упізнав марку. Авто віденської фірми «Ґреф унд Штіфт». Саме на цій моделі відправився у свою останню подорож у Сараєво спадкоємець престолу ерцгерцог Франц Фердинанд. Саме на ній його вбили. Не відомо, чи знав про цю обставину Дмитро Вітовський, пропонуючи йому саме це авто, чи просто іншого не було, але долати такий довгий шлях доведеться саме на моделі 28/32PS. (Василь Вишиваний добре розбирався в автомобілях.)

– Пане полковнику, дозвольте представити вашого шофера, а заодно і володаря авто Семена Кульчицького! – сказав, підійшовши до автомобіля, Левко Вовк.

– Не шкодуєте, що їдете? – поцікавився Василь Вишиваний. – До Тарнополя – дорога не близька!

– А чого тут шкодувати, пане полковнику? Я від першого дня воював з паном підхорунжим. Прийдуть поляки – мою машину відберуть точно, а ще пригадають, що воював проти них! А так хоч зі мною буде! – відповів середнього віку чоловік. – Сідайте! Маємо їхати, а то всяко буває: дивись, і поляки нагрянуть!

– Так, пане полковнику, ми маємо їхати! – підтвердив Вовк.

Але одразу від’їхати не вдалося. Підхорунжий почекав, поки Вишиваний з Луцьким зайняли задні місця в автомобілі і вже хотів сісти поруч водія, як позаду почулося:

– Левко! Левко Вовк!

Він озирнувся. З колони вийшов молодий стрілець, у якому Левко упізнав Федора Мороза.

– Федю! – крикнув він і кинувся назустріч.

Односельці обнялися. Зараз не існувало на світі найрідніших людей, хоч ця зустріч була першою після тієї достопам’ятної ночі на околиці рідного села.

– Ти як? Звідки? – допитувався Левко, тормосячи Федора.

– Та я з четвертого листопада у Львові! – говорив Мороз.

– А я тут прибув за тиждень перед тобою. Де воював?

– Цитадель!

– То ж треба! А я поруч був, на Головній пошті…

Позаду почувся звук клаксона. Це Семен Кульчицький нагадував, що пора від’їжджати.

– Мені пора! – сказав Левко.

– Та й мені прийдеться доганяти своїх! Ти зараз куди?

– У Тарнопіль.

– Та й ми приблизно туди ж! Мо’ здибимся! – відказав Федір.

Вони востаннє обнялися і розійшлися. Федір Мороз побіг доганяти свій рій, а Левко Вовк винувато сів поруч шофера.

– Знайомий? – поцікавився Василь Вишиваний.

– Сусід! – відповів Левко.