Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Дмитро Вітовський подивився на годинника.

– Розпочнемо рівно о четвертій годині! До того часу всі наші сили, задіяні в операції, мають бути на місцях, – повідомив він.

– Чому чекати так довго? – запитав Григорій Трух.

– Ми повинні діяти обережно, щоб не сполошити поляків, – замість Вітовського відповів Семен Горук. – Ну і не варто скидати з рахунків австріяків, котрі також можуть повести себе не так, як нам хочеться.

– Але чому четверта година? – не вгадав четар.

– Та тому, пане четарю, що у такий час найміцніший і найсолодший сон! – закінчив Вітовський. – Поки поляки прокинуться, поки одягнуться, поки розберуться що до чого, Львів вже буде нашим! Нам же спати суворо забороняю! А тепер давайте ще раз пройдемося по вашому, пане курінний, плану. У ньому я помітив для нас деякі небезпеки…

Як виявилося, помічені Дмитром Вітовським небезпеки не відносилися до завдання, отриманого Левком Вовком, але він дочекався закінчення цієї наради, як, власне, і всі інші. Зовсім не знаючи Львова, він боявся, що не справиться зі своєю ділянкою операції, але хорунжий Сендецький, побачивши в очах молодого колеги вагання, поцікавився його станом. Отримавши цілком прогнозовану відповідь, Ілько Сендецький лише кивнув головою. Суть цього жесту Левко зрозумів дуже скоро. Передаючи під його командування заявлену чоту, хорунжий дав йому у допомогу вістуна. Яким же було здивування Левка Вовка, коли він побачив перед собою дуже красиву дівчину приблизно однакового з ним віку.

– Ольга Горбань! – сказав хорунжий. – Ви не дивіться, що дівчина. Вістун Горбань воювала на Маківці, має воєнний досвід і, головне, народилася у Львові. Проведе вас вулицями із зав’язаними очима.

– Ну, я сподіваюся, до цього не дійде! – стрельнула поки що відкритими очима дівчина-вістун.

– Та не хотілося б! – признався Левко.

– От і добре! Я вас залишу, бо маю свій наказ! – мовив хорунжий і, віддавши честь, зник у темряві.

А Левко залишився стояти у нерішучості. Тут дівчина подивилася на нього і, напевне, вирішила взяти ініціативу у свої руки.

– Треба підготувати стрільців до завдання! – сказала вона. – Пане підхорунжий, повідомте, що нам робити!

Ці слова вивели Левка зі ступору. Він з вдячністю подивився на Ольгу, потім ближче підійшов до десятка стрільців, що терпляче чекали під стіною будинку. Вовк окинув поглядом мовчазних юнаків. Всі вони, певне, були молодші за нього самого, хоч і самому підхорунжому заледве виповнилося двадцять чотири.

– Стрільці! – неголосно звернувся він до своїх теперішніх підлеглих. – Я – підхорунжий Вовк! Маємо наказ Військового Комітету цієї ночі перебрати владу у Львові. Наша задача: захопити будинок пошти і не допустити, щоб хоча б одна звістка про наші дії загодя не покинула Львова. Починаємо рівно о четвертій годині.

Неначе за командою двічі вдарив дзвін годинника на ратуші.

Друга година.

А Левко продовжував:

– Будемо намагатися все зробити без шуму.

– А якщо поляки не захочуть без шуму? – запитав з вигляду наймолодший стрілець.

– Не думаю, що на пошті вночі хтось ходить з ґвером, – заспокоїв його Левко. – Але не будемо відкидати і це. Хто знає Львів?

Піднялося сім рук.

– Тоді добре! А то я у Львові уперше…

Коли годинник на недалекій ратуші сповістив четверту годину, чота Левка Вовка вже чекала на розі вулиць Сикстуської [1] Тепер вулиця Дорошенка. та Словацького. Стрільці причаїлися вздовж стін будинків, міцно стискаючи у руках холодне дерево крісів. Сам Левко стояв перший, обережно оглядаючи вулицю перед собою, але ніхто навіть не думав з’являтися тут у холодну листопадову ніч. Левко Вовк знав, що такої ночі поляки відзначають День усіх святих. Його колишній командир гауптман Фоґель колись хвалився, що він сам народився саме в ніч на перше листопада, а існує повір’я, що дитина, народжена цієї ночі, обов’язково проживе сто років. Що ж, Левко знає принаймні одну людину, для якої це повір’я не справдилося: в Черновіцах він дізнався про смерть свого командира.

Що ж принесе йому, підхорунжому Вовку, та й не одному лише йому, цей День усіх святих?

Ольга Горбань, що стояла біля стіни за ним, тихо сказала:

– Пора!

Левко відірвався від холодної стіни, від чого йому стало навіть тепліше.

– Почали! – мовив він.

Чота застукотіла підборами черевиків бруківкою.

Будинок пошти чорнів на протилежному боці вулиці Словацького, лише на першому поверсі самотньо світилося у вікні. За розкладом, там перебував черговий, який і був головною мішенню стрільців Левка Вовка. Сам підхорунжий спочатку побоювався, що відсутність досвіду командування стане перепоною виконанню покладеного на нього завдання, але досвідченим у боях стрільцям зовсім не потрібні були нічиї накази. Вони миттю зорієнтувалися куди бігти і що робити, тому коли один з них стукав кулаком у масивні двері, інші приготували гвинтівки для можливого бою.