Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Вона так заглибилась в молитву, що не почула кроків позаду себе. Здригнулася лише від того, що хтось поклав їй на плече руку. Обернулася. Перед нею стояв настоятель храму.

– Я не сподівався сьогодні тут когось побачити, – сказав отець Йосиф. – Прихожани зазвичай у такі неспокійні часи сидять вдома. Це й не дивно – «іспанка»!

– Саме через це я тут, отче! – відповіла Марія. – Професор захворів.

Ця новина стала несподіваною для священника, у чому він і признався. Тільки запитав:

– Коли?

– Сьогодні. Телефонували з університету. Професора забрали просто з лабораторії.

Марія підняла на священника заплакані очі.

– Я ще однієї втрати не витримаю, – сказала вона. – Спочатку мама з татом, а тепер професор… Знаєте, отче, сьогодні я зовсім випадково подумала про нього як про тата.

– Не треба так, дочко! Професор Ревуцький, хоч і старший, але досить-таки міцний чоловік. Як-не-як, він пережив тиф у таборі! А теперішній грип – це навіть не тиф. А те, що ти назвала його своїм татом, у цьому немає нічого дивного. Професор був ним. Він замінив тобі твого справжнього тата, і я гадаю, що отець Гнатів радіє з того.

– Але ж пан професор помирає!

– Незбагненні шляхи Господа нашого! Зрештою, не всі хворі на цю «іспанку» помирають! Будемо молитися, щоб його минула ця чаша. А як там твій наречений?

– Воює.

Отець Йосиф Жук похитав головою.

– Так, в Галичині зараз вирішується доля всієї України, – сказав він. – Справжні українці мають бути там. А твій Левко таким і є. Тому, Маріє, повертайся додому і сподівайся на краще. А я буду молитися за раба Божого Миколу, як, власне, молюся за всіх українців, які захворіли.

Марія повернулася додому і стала чекати, як наказав їй священник. Вона сподівалася, що вже наступного дня двері відчиняться і вона знову побачить професора і зможе, нарешті, звернутися до нього зі словом «Тату!».

На ранок у двері дійсно задзвонили. Дівчина похапцем накинула на плечі теплу хустину і побігла відкривати.

У дверях стояли доктор Горбачевський і професор Екснер. Марія зрозуміла все. Її ноги якось одразу підкосилися, і вона повисла на руках доктора. Захоплені зненацька такою реакцією, хоч і цілком очікуваною, чоловіки удвох віднесли Марію в кімнату і поклали на диван. Дівчина майже одразу відкрила очі.

– Тато… помер?

У Марії виступили сльози.

– Сьогодні вночі, – сказав Іван Горбачевський.

– Так скоро! Я навіть не посиділа коло нього.

– Для тебе це було б небезпечно. Коло пана професора був я.

– Що? Що він говорив? – допитувалася дівчина.

– Він просив переказати, що любить тебе як дочку і взяв з мене слово, що я не залишу тебе у такий важкий час. Я виконаю волю мого друга!

Марія перевела погляд на професора Екснера, потім знов запитала Горбачевського:

– Я можу його побачити?

Доктор похитав головою.

– Не можна! Померлих від «іспанки» одразу відвозять на Центральне кладовище і ховають у спільній могилі, – сказав він і додав: – Дуже глибоко!

Марія знову заплакала:

– Що мені робити?

Тут озвався професор Екснер:

– Чекайте свого нареченого. Коли він повернеться, я зайду до вас, і ми поговоримо про його майбутнє. Професор Ревуцький досить високо відзивався про нього, тому я спробую узяти його до себе.

– Але у Левка лише чотири класи школи! – засумнівалася дівчина.

– Разом з українськими професорами Австрії ми хочемо заснувати вільний університет, у якому будуть вчитися ті, хто змушений покинути батьківщину, – знову сказав Іван Горбачевський. – Я пропоную написати Левкові листа і пояснити всю ситуацію. Гадаю, йому не складе труднощів попроситися в ерцгерцога Вільгельма, щоб той відпустив його до Відня.

Але Марія заперечила. Вона підвелася з дивана, накинула на плечі хустку.

– Левко не стане відпрошуватися, – впевнено сказала вона. – Поки на нашій землі йде війна, мій наречений буде там!

Вона підійшла до вікна і застигла у задумі. Чоловіки переглянулися, і професор Екснер із здивуванням помітив, як засяяло від задоволення обличчя Івана Горбачевського.

Марія повернула до них голову.

– Що мені тепер робити? – запитала вона. – Я залишилася сама!

Франц Екснер хотів щось відповісти, але його випередив Горбачевський.

– Зараз таке непевне становище, найкраще перечекати вдома, – сказав він.

– Я не зможу довго залишатися сама!

– Розумію! – згодився доктор. – Тоді зробимо так! У Відню зібралися багато українців з Галичини і Буковини. А буде ще більше! Час непевний і ніхто не знає, чим все закінчиться там, на нашій Батьківщині. Хоч я вже і не міністр охорони здоров’я, але про ситуацію проінформований і можу сказати, що вона загрозлива.