Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Першим на трибуну піднявся Михайло Король від Жовкви. Присутні знали його як голову «Русского клуба», але з початком війни він привселюдно відмовився від цього, чим і врятував своє життя, не потрапивши до концентраційного табору. Тим не менше дехто вважав, що Михайло Король не повністю відійшов від ворожої більшості присутніх політичної течії, що принаймні відчувалося у певній обережності його висловлювань.

От і зараз доктор Король застерігав делегатів Української Національної Ради від поспішності.

– Нам не відома обстановка у Відні, – говорив він. – Від часу, коли стало відомо про маніфест цісаря, ми, фактично, не маємо жодних більш-менш достовірних відомостей про події в столиці, як і, власне, у Європі. Є війна, нема війни – це для нас не відомо! До того ж нашими поспішними діями ми поставимо доктора Петрушевича у незручне становище. Можливо, саме цієї миті він доводить до відома цісаря наш мирний план з передачі влади на Галичині та Буковині. Як він виглядатиме в очах цісаря, коли тому повідомлять про події тут, у Львові. Тому я вважаю, що треба чекати маніфесту цісаря про передачу влади в Східній Галичині і Буковині.

Несподівано для всіх з місця озвався Дмитро Вітовський.

– Це абсолютно неприпустимо! – голосно сказав він.

– Що ви маєте на увазі, сотнику? – запитав Левицький. – Прошу вийти на середину і пояснити свою думку.

Вітовський без жодного заперечення вийшов зі свого ряду і попрямував до трибуни, але зупинився перед нею. Попередній оратор невдоволено зиркнув на сотника і так само мовчки повернувся до свого місця.

– Завтра вже буде пізно! – без вступу сказав Вітовський. – Завтра прибувають поляки, і, підозрюю, вони не будуть такими толєрантними, якими були ви, пане голово. Вони не стануть чекати розпорядження з Відня, а просто поставлять генерала фон Гуйна перед фактом захоплення влади. І шановна Рада вже матиме справу із польською владою – законною чи незаконною, це вже другорядне. Тому ми (він наголосив на цьому слові) повинні випередити поляків.

Залом прокотився шум. Щоб його перекричати, Дмитро Вітовський підвищив голос.

– Маю честь повідомити Українську Національну Раду, що до перевороту все готове і вже неможливо його відвернути. Завтра ми можемо вже бути безсилі проти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, вже зранку його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї, хоч би навіть прийшлось зараз її втратити, – закінчив він.

Як не дивно, члени Національної Ради сприйняли ці слова спокійно і складалося враження, що всі чекали саме на того, хто це скаже. Але ніхто не спішив підтримати сотника Вітовського. Кость Левицький кинув погляд на Хомишина. Той ніяк не виражав своїх емоцій, як, зрештою, цього не робив ніколи.

– Я так розумію, пане сотнику, ви говорите від імені Військового Комітету?! – чи то запитав, чи підтвердив Левицький.

– Саме так, пане голово! – підтвердив Вітовський.

– І я гадаю, у вас є переконливі доводи ваших слів?

– Безперечно!

– Ви готові дати нам запевнення, що маєте досить сил, щоб це зробити?

– Так.

Кость Левицький зупинив свій погляд на небіжеві Огоновському. Невідомо чому, але той кивнув головою.

Дивно, але саме цей мимовільний жест переконав його у необхідності наступних дій. Кость Левицький підвівся зі свого місця.

– Панове делегати! – мовив голова. – Перед нами постало завдання, яке може принести нашому народові або свободу, або неволю. Або спочатку свободу, а вже потім неволю! А може, і навпаки. Але вирішувати саме нам і саме зараз, бо, як сказав сотник, завтра вже буде пізно. Тому ми маємо зробити до завтра, вирішити саме зараз! Для обговорення вже немає часу. Тому я ставлю на голосування пропозицію Дмитра Вітовського. Хто за те, щоб до завтра, не чекаючи вістей з Відня, взяти владу у Львові?

І першим підняв руку. Голова бачив, як спочатку несміливо, але потім все ж більше над головами виріс частокіл рук. Коли ж «за» проголосував Михайло Король, Кость Левицький звернувся до Вітовського:

– Пане сотнику, робіть те, що мали намір!

Дмитро Вітовський разом Любомиром Огоновським залишили приміщення Ради. Що там говорилося далі, вони вже не чули.

Їхній шлях лежав до вулиці Костюшка, де у «Народній гостиниці» ось уже другий місяць діяв Центральний Військовий Комітет.

Телефон у кабінеті професора задзеленчав якось тривожно, і Марія одразу відчула щось недобре. Професор Ревуцький ніколи не телефонував додому в таку ранню годину, лише іноді увечері, коли затримувався у себе в лабораторії.