Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Назв у нього було багато, як і багатоликим було саме місто. Карл фон Гуйн навіть встиг полюбити його, хоч і став губернатором у не найкращі для нього, як, власне, і для всієї імперії, часи. Але недаром його називають маленьким Віднем, містом, де він народився. Можливо, саме це і стало причиною того, що він спокійно прийняв своє призначення сюди. Ці півтора року, відколи він тут генерал-губернатором, проминули спокійно, без серйозних ексцесів, навіть різні громади, що вічно ворогували між собою, притихли і мирно співпроживали у своїх кварталах, намагаючись без потреби не перетинатися. Зрештою, їм цього і не дозволив би досить-таки численний гарнізон, укомплектований виключно австрійцями, котрими новий генерал-губернатор замінив поляків, тим самим позбавивши їх можливості впливати на життя міста і Галичини в цілому.

На жаль, все закінчилося, коли два тижні тому цісар Карл І оголосив про перетворення Австро-Угорщини у федерацію народів. Генерал-губернатор зітхнув, пригадавши той нещасливий день. Всі ті, кого стосувалося це рішення цісаря, поступили зовсім не так, як хотілося у Відні. Угорці, чехи, хорвати, поляки, українці.

Всім захотілося своєї держави.

Хоч генерал-губернатора хвилювала доля всієї імперії, найбільше він переживав за стан ввіреного йому королівства. Ще вісімнадцятого жовтня тут, у Лембергу, постала Українська Національна Рада, очолювана доктором Костем Левицьким. Рада ставила своєю метою не більше не менше, а створення на землях, населених переважно українцями, своєї держави. Три дні тому подібне повторилося і у Кракові. Двадцять три депутати австрійського парламенту утворили так звану Польську ліквідаційну комісію, що мала перейняти на себе управління у Галичині.

Фон Гуйн відвів погляд з Губернаторських валів і подивився на стіл. Там лежав отриманий позавчора нотифікаційний лист, де майже в ультимативній формі було повідомлено готуватися до перебрання влади. Лист був складений явно не фанатом дипломатичного етикету, адже його, намісника Королівства Галіції і Лодомерії, ставили перед фактом прибуття завтра до Лемберга князя Чарторийського, який і перебере владу на всій території. Карл фон Гуйн навіть боявся уявити реакцію міністра-президента Австрії Макса фон Гейнлейна, котрому було направлено аналогічного листа.

Але міністр-президент далеко, з Віднем зв’язатися не вдається, що робить цісар, не відомо, а відповідь треба мати вже завтра. Вірніше, навіть сьогодні.

На біду поляків, їхня ліквідаційна комісія перебуває у Кракові, за триста кілометрів звідси, а Українська Національна Рада розташувалася поруч, у приміщенні Народного дому. До нього лише декілька хвилин їзди каретою.

І ця карета у дану секунду долає цю відстань!

До вух генерал-полковника донеслися звуки знизу. Він знову подивився у вікно. До входу у намісництво під’їхали дві криті карети. Намісник бачив, як їхні салони покидають шестеро чоловіків. Навіть з такої відстані фон Гуйн упізнав двох з них: депутатів Палати Послів Костя Левицького та Сидора Голубовича. Вони, як депутати австрійського парламенту, бували тут, у його кабінеті, не один раз. Інших чотирьох генерал-полковник не знав, хоч помітив поміж них людину в сутані. Священник.

Карл фон Гуйн вже давно відзначив таку особливість серед місцевих українців: в усіх заходах, які стосувалися суспільного життя, обов’язково брали участь священники. Ніде, де побував генерал-полковник – а за свої шістдесят років граф був багато де, – йому не довелося бачити такої майже беззастережної довіри до представників своєї церкви, як у Галіції, причому одні священники йшли за своїми парафіянами до Талергофа як москвофіли, а інші виступали за Україну.

Намісник швидко підійшов до столу, заховав у шухляду лист з Кракова і задзвенів у дзвінок. У дверях виник його секретар.

– Антоне, зараз до вас у приймальню піднімуться представники однієї з громад Лемберга. Скажіть, щоб зачекали. Я зайнятий! – сказав він.

– Так, пане генерал-губернаторе! – з готовністю відповів секретар.

– Через десять хвилин пропустите їх до мене!

– Слухаюсь!

– І спробуйте знову зв’язатися з Віднем!

Відповідь секретаря його здивувала.

– Я саме прийшов повідомити пана генерал-полковника, що зв’язок зі столицею відновлений.

– Двадцять хвилин! – уточнив фон Гуйн і опустив руку на слухавку телефону.

Секретар закрив за собою двері.

На здивування намісника, на цей раз він чув свого співрозмовника чудово. Принаймні настільки чудово, що він з перших слів співрозмовника зрозумів, що розмовляє не з фон Гейнлейном.