Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

– Шкодуєш?

– Не шкодую, і вже написав йому, – відповів Вовк. – Правда, він ще не знає про смерть матері, але якщо йому там файно, то най буде у Відню. Що йому тут робити? Тримати мені залізо у кузні? А так, може, сьи виб’є в люди.

– Так, порозкидала війна наших людей по всьому світу, – згодився Яків. – Твій Левко аж у Відню; добре хоч українку взяв. Хведько Мороз, кажуть, десь аж на Буковині при якомусь штабі. А хто їх там розбере при якому?! Степко Білецький в Московії згинув…

Василь Вовк хмикнув.

– Згинув! І коли воно встигло стати таким гімном? Вже як я не любив Тому, але той хоч нікому зла не робив! Носивсьи зі своїми москвофілами, збирав до себе молодих і дурних, але раз вдарив по карку свого Левка – і той зразу забув про один русскій народ. А Степко став оздоблений, і не думаю, що через Тому. Не переживай за него! Гімно, як ти знаєш, не тоне. Ще випливе десь! – сказав він. – Тому, Якове, не тягни з лісничівкою. Поки нема влади – будуй! Я поможу.

На тому і закінчили розмову. Яків Смоляр пішов до себе додому, а Василь продовжував сидіти на ослоні, тримаючи в роті вже загаслу файку.

У такій задумі його і застала Галинка. За цих півроку, відколи вона з’явилася у селі, дівчина майже ні з ким не контактувала, адже дуже прив’язалася до Орини Ребрик і переживала з нею усі негаразди. Якщо хто до Орини ставився вороже, то й Галинка так само обходила тих перетинців. Напевне, єдиний, хто не викликав жодних заперечень у дівчини, був Василь Вовк.

Він здригнуся, зауваживши перед собою тендітну дівочу постать. На дівчині була стара потерта свитина, підперезана вицвілою хустиною. Її Василь пам’ятав на Орині ще від довоєнних часів.

– Вуйку Василю, цьоця Орися післала до вас, – обережно мовила дівчина.

– Невже знов ножик зламала? – хитро запитав Василь і посміхнувся від того, що Галинка почервоніла. – Вгадав?

– А от і не вгадали! Ось!

Вона розмотала принесений згорток тканини і показала сокиру без топорища.

– Цьоця Орися попросила нагострити.

Василь недовірливо повертів сокиру в руках. Вона була не просто тупою. Сокира зовні була схожа на пилку.

– Та ви нею що, на камені рубали дрова? – поцікавився він.

Дівчина не відповіла.

– То нагострите? – несміливо запитала.

Василь Вовк підвівся.

– Та що вже мені з вами робити? Нагострю. До вечора принесу. Так і скажи Орині.

– Скажу, – відповіла Галинка і побігла додому.

Дорогою вона заледве не зіткнулася з Феодорою, що саме вийшла з хати, чемно перепросила і залишила обійстя. Жінка Гната провела дівчину довгим поглядом, тільки потім підійшла до Василя.

– Дивлюсьи, Василю, Орина часто присилає до тебе свою вихованку, – мовила Феодора. – Щось в них все ломитьсьи.

– Не говори дурні, Хвеодоро! – відказав Василь. – Я вже й забув, коли Галинка була в мене останній раз!

– Ти, Василю, можеш робити, що хочеш, але не забувай, що живеш поміж людей.

– А до чого тут люди? – не зрозумів коваль.

– Та люди все видять! Ти недавно поховав жінку, а вже заглядаєш на іншу…

Феодора аж відступила назад, зустрівшись поглядом з очима дівера.

– Жінко, не лізь туди, де тебе не питають! – жорстко сказав Василь. – А своїм людям можеш переказати, що то не їхнє собаче діло! Най ліпше за собою сьи дивлять!

Феодора зрозуміла, що зачепила заборонену для Василя тему.

– Та я просто так, не переживай, – спробувала виправдатися жінка. – Ліпше, щоб ти знав то від своїх, а не десь на вулиці.

– Най говорять! – махнув рукою Василь. – Почешуть язиками та й перестануть!

Феодора вирішила, що пора змінювати тему.

– Підемо до хати. Я обід зварила, – сказала вона.

– Файно, зараз прийду.

Василь Вовк обережно побив файкою об одвірок, висипав згорілий тютюн і, заховавши до кишені, попрямував за Феодорою. Він дійсно був голодний.

Генерал-полковник Карл Георг фон Гуйн, генерал-губернатор Королівства Галіції та Лодомерії, підійшов до вікна і довго дивився на промокле, пронизане холодними осінніми вітрами місто.

Лемберг. Леополіс. Львув. Львів.