Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

Фош якось зразу відкинув від себе урочистість, з якою говорив ці слова, і просто сказав:

– Потрібно одягти шинель. Надворі мрячно.

Вони вийшли з вагона на вологе повітря. Над лісом клубився сірий вранішній туман, ще не підсвічений скупим листопадовим сонцем.

Німців вже не було видно. Чи вони одразу поїхали, чи кудись заховалися від допитливих репортерів, переможці не знали. Вони зупинилися перед десятком людей з фотоапаратами. Майже одночасно спалахнуло п’ять магнієвих ламп.

Біля сходів вагона в різних позах застигли дев’ятеро військових. Віднині вони мали увійти в історію як люди, котрі поставили крапку на спустошливій, не баченій досі війні, яка мала закінчитися менше ніж через шість годин. Пролунає останній постріл – і солдати усіх армій зможуть повернутися до своїх домівок, упевнені у тому, що подібне більше ніколи не повториться.

Але за цих шість годин ще загинуть сотні солдатів, а світом своєю переможною смертоносною ходою крокувала «іспанка», забираючи те, чого не встигла війна.

Стомлена війною Антанта просто зігнорувала все, що робилося на сході. Австро-Угорщина розвалювалася як картковий будинок, поховавши під своїми завалами майже сімдесятирічну стабільність, що закінчилася ще двома роками раніше – із смертю цісаря Франца Йосифа І.

У середу тридцятого жовтня до кузні Василя Вовка зайшов Яків Смоляр.

Василь саме вовтузився з ободом для колеса.

Привітавшись, Яків зупинився у дверях і спостерігав за роботою коваля. Не відриваючись від свого заняття, Василь пробурмотів:

– Не треба підпирати мої двері! Вони зроблені на совість!

– Та я вижу! – відказав Яків. – Для того і прийшов.

– За дверима?

– Більшим.

– Значить, за одвірком! – припустив Василь.

Він сильно вдарив по залізному ободі, припасуваши його до дерев’яного колеса, для годиться декілька разів постукав по ньому і задоволений прислонив до стіни, де вже чекали готові інші три. Яків перевів погляд на інший куток кузні, де вже лежали складені залізні деталі. Він одразу зрозумів, що Василь Вовк робить комусь воза.

– Я слухаю тебе, Якове! – сказав Василь. – Що в тебе сьи зламало?

– Та, на щастя, нічого! Я за іншим, Василю!

– То вийдемо на двір! Покурити хочу!

Вони вийшли з кузні, сіли на ослін. Яків почекав, поки Василь запалить файку і затягнеться.

– Діло до тебе є, Василю, – мовив він. – Надумав я з синами перебратисьи ближче до лісу і поставити лісничівку.

Василь спочатку подивився на Якова, потім перевів погляд на стіну недалекого лісу і кивнув головою.

– І правильно надумав! – сказав коваль. – Ти файний тесля; як і я, відбою у роботі не маєш. Чого тобі возити ліс до хати? Най до тебе їдуть!

– Файно, що ти мене розумієш! Але я не хочу, щоб то була тілько лісничівка. Хочу поставити млина, посажу яблунь.

Василь усміхнувся у пишні вуса.

– Ти хочеш мого благословення? – поцікавився він.

Цього разу усміхнувся Яків:

– Для того є ксьондз! Я прийшов за іншим. Мені буде треба багато заліза.

– Файно! – просто сказав Василь. – Що треба – зроблю! Що не зможу – вибачай! Коли ти хочеш почати?

– Та вже завтра з Михайлом і Миколою підемо вибирати місце!

– Правильно! Нема чого тягнути! Хто знає, що буде післязавтра? А місце… Ти знаєш, де росте столітній дуб?

– Ну?

– Там і поляна, горбочок, та й на сад місце буде, коли викорчувати трохи дерев.

Яків похитав головою:

– Та, чесно казати, туда я сьи і збирав!

– Значить, файне місце! Але не тягни! Поки нема влади, треба користати. І одному Богу відомо, коли то всьо сьи кінчит! І чим! – сказав Василь, випустивши через ніс густий дим. – От скажи мені, Якове… Ти був у полоні, воював за Велику Україну. Знаєш більше, ніж я.

– Не прибідняйсьи, Василю! Тебе тоже поганяло! – заперечив Смоляр.

– Не про те! Я, певно, багато чого не розумію, але знаю, коли курка має здихати.

– До чого тут курка?

– Дивлюсьи на нашу Австрію і вижу, що вона, як та курка, тоже доживає останні дні. Ну, курку можна дорізати, якщо встигнеш, або закопати, якщо не встиг. Що з Австрією? І не доріжеш, і не закопаєш!

Яків Смоляр подивився на курей, що вовтузилися перед курником. Вони аж ніяк не підходили під опис Василя.

– А що пише твій Левко? – натомість запитав він. – І де він зара?

– А Бог його знає! – махнув рукою Василь. – Спочатку колесив Україною зі своїм офіцером, а де тепер, одному Богу відомо! А якщо сьи об’явит, поїде до Відня. Певно, там і лишитьсьи.