Петро Лущик - Галицька сага. Тінь незалежності

– Ви про що, докторе? – здивувався професор Екснер.

Видно, слова Івана Горбачевського стали для нього несподіванкою.

– А про те, що на столицю чекає голод, професоре!

– Голод? У Відню ніколи не було голоду! – заперечив Екснер. – Я, певно, не кажу про ті давні часи, коли ця напасть не оминала нікого!

– Боюся, професоре, ви досі не звикли до того факту, що великої імперії, що годувала столицю, вже немає, а маленька Австрія сама не в змозі забезпечити продуктами навіть себе, не кажучи про двохмільйонну столицю!

– А що тоді мені робити? – вставила Марія.

– Чомусь мені здається, що українці можуть залишитися осторонь під час розподілу продуктів, – говорив Іван Горбачевський. – Не хочу образити ваші патріотичні почуття, професоре, але німці насамперед дбатимуть про німців. Про інших мають піклуватися вони самі. Тому ми, українці, вирішили створити своєрідний комітет допомоги собі самим. Тобі, Маріє, якщо ти захочеш, також знайдеться у ньому місце. Роботи вистачить всім!

– Я згодна! – з готовністю сказала дівчина. – Що робити?

Іван Горбачевський усміхнувся.

– Не сьогодні! Всі ми маємо відійти від сумної звістки. Хоч тобі й не дуже хочеться, все ж залишся тут! Я прийду до тебе ще увечері. Може, ти не маєш грошей?

– Та ні, не хвилюйтесь! У нас… у мене ще залишилось! – відповіла Марія.

На цьому попрощалися. Коли чоловіки пішли, Марія підійшла до вікна і довго дивилася на схід. Десь там, за Карпатами, щоразу міняючи місце перебування, був її Левко. Можна було на пальцях обох рук перерахувати дні, коли вони були разом; і найщасливішими для неї – хоч як і неприродно це звучить – були ті п’ять днів, коли Левко повернувся з Італійського фронту поранений в руку. Тоді вони гуляли Віднем, і Марія ловила заздрісні погляди столичних панянок. Вона була щаслива від того, що Левко її і ніхто його у неї не відбере. За нього дівчина буде битися, хоч і відчувала, що битися не доведеться: Левко Вовк остаточно зробив свій вибір ще того пам’ятного літнього дня шістнадцятого року, коли заблукав у незнайомому йому місті.

Дівчина погано розбиралася у політичних подіях, які вихором закрутили стомлену чотирирічною війною Європу. Більше про це знав професор Ревуцький, але те, що настали важкі для всіх часи, знала. Знала вона, що Левко зараз біля колишнього ерцгерцога Вільгельма і що на нього певні кола в Україні і тут, у Відні, покладають великі сподівання щодо майбутнього.

Але зараз Левко далеко, і надіятися можна лише на себе. Бо надія – це єдине, що у неї залишилося.

Несподівано для себе Марія вирішила, що дочку, якщо та у неї народиться, обов’язково назве Надією. Щоправда, як це звучатиме по-німецьки, на разі не знала.

Коли у кімнату зайшли Дмитро Вітовський та Любомир Огоновський, великий маятниковий годинник у кутку показував сьому годину вечора. Присутні у кімнаті військові повернули до них голови, а Вітовський не спішив поділитися з ними новинами. Вони з Огоновським розстібнули шинелі і разом з «мазепинками» повісили їх на вішак. Одночасно підійшли до столу, на якому була розстелена мапа Львова.

– Щойно Українська Національна Рада згодилася на негайне збройне захоплення влади у Львові, – повідомив він.

Навколо столу почулося полегшене зітхання.

– Хоч Рада і дала нам дозвіл на дії, котрі ми збиралися робити і без цього дозволу, тим не менше це не знімає з нас відповідальності, – продовжував Вітовський. – Скоріше, навпаки. Пане курінний, викладуйте!

У Центральному Військовому Комітеті Семен Горук виконував обов’язки начальника штабу і був найстарший і за віком, і за званням. Йому вже перевалило за сорок п’ять років. Хоч він і мав звання курінного, а Вітовський лише сотенного, Горук беззаперечно визнав його старшим над собою.

– Так, пане сотнику! Пани офіцери, прошу отримати остаточні завдання! Насамперед нам потрібно знешкодити ті сили, що здатні чинити нам опір. Тому, поручнику Мартинець…

– Наказ, пане курінний! – виструнчився молодий двадцятип’ятирічний офіцер.